Ми жили в місті Маріуполь, робили на комбінаті Азовсталь , 24 лютого збирались на работу в першу зміну. В 4.30 зранку включили телевізор і почули що почалась війна , но зібрались і пішли на працю.

Жили в частному домі , сиділи з дітьми вже і на полу в коридорі ,потім в ванній, бо підвала не було, в голоді , холоді.

Чоловік йшов по вулиці  і на нього скинули бомбу , поранило осколками, його відвізли в лікарню. На слідуючий день я побігла до нього в лікарню, вже літали самолети, було страшно ,я бігла від під'їзда до під'їзда  перебежками,  так добігла до лікарні.

Там було багато поранених ,їх везли безпреривно, все було в крові , поранені були на полу.

В коридорі я знайшла свого чоловіка,  він був ще в сознанії, він сказав, що помирає, сказав, щоб я берегла дітей.  Ми попрощались і я побігла назад. Коли через 2 дні я хотіла знов бігти до чоловіка,  я дійшла до половини дороги  ,це був жах, як в фільмі катастроф. Все було чорне вокруг небо , дома  свістели ракети точка у, на земле на дороге лежали мертві люди , мені стало дуже страшно і я побігла назад к дітям.

Ще через декілька днів я узнала, що мій чоловік помер.

Також загинув наш дідусь, во дворі готував їсти на кострі і в цей момент на нього скинули бомбу. Він ще 3 дні лежав во дворі ,рідні не могли його даже поховать, потім закопали в городі. А ми з дітками сиділи в ванной, дім весь содрогався , я боялась що він сложиться, я тільки бесприрвно молилась.

Тільки це нас і спасло, коли бомба прилетіла в сусідній будинок, дякувати богу, що сім'я що там була з маленькою дитиною вціліла..

У мене важка хвороба, треба постійно таблетки, в якийсь момент вони закінчились, і я вже не могла нікуди ходити, тільки трошки по дому. Мої діти самі ходили за водой на родники під обстрілами.

Коли почали видавати гуманітарку,  їх чуть не задавила голодна толпа , люди голодні, бігли, щоб получить буханку хліба, та й ще треба було в черзі стояти цілий день, це бігли, щоб чергу зайняти.

Моя дочка цілий день стояла в черзі к привозной аптекі , под дощем ,вітром  щоб купить мені пігулки, но там таких не було. Тільки случайно одна жіночка принісла продать пігулки, що у неї залишились від родича,і дочка купила у неї і це мене спасло.

Потім відкрився перший магазин , треба  було записуватися зранку, в чергу, і потім  стояти до вечора щоб шось купити.

Як я написала, чоловік помер, дідусь загинув і вся наша сім'я розлетілась хто куди, ми залишились с дітьми самі. Тільки в серпні, коли ми змогли сняти свої гроші, зробили фільтрацію, знайшли могилу татуся, ми змогли виїхати в Україну, зараз в Рівному  з сином, дочка поїхала закордон. До війни працювала на заводі , але уже хворіла, зараз оформила інвалідність, працювати не можу, немає сил після пережитого, і хотілось би працювати, но не можу.

Приємно було те, що чужі люди допомогали один одному , ділились їжою, подерживали один одного.

Про війну нагадує тільки відео та фото сім'ї.