Телицин Богдан, учень 11 класу Краматорського ЗЗСО №22 ім.М. Крупченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горбач Марина Олександрівна

Війна. Моя історія

- Мамо!..Ну подивись, як смішно наш Степанко стрибає через кучугури.. Бачиш? Йому ж сніг аж по вуха...постривай,друже,ти ж мопс, а не снігоход...І не холодно йому.... - А он сніговика хтось вчора робив... А де ж його ніс-морквина? Без неї це ж уже і не сніговик. Треба завтра обов’язково винести і додати йому яскравого носа. А може ще й жінку йому зліпимо? І дітей, щоб не сумно одному?.. - А бабуся до нас приїде на Новий рік? Так? Справді?..Дійсно,чого ж їй вдома в інщому місті одній сидіти. Ялинку їй нашу покажемо,нові гірлянди..

- А можна я сьогодні трохи пізніше додому прийду? Ну, маааам, я ж просив не запитувати.. - А давайте на весняні канікули на Західну махнемо, завжди ж мріяли, щоб разом, усією сім’єю,там сакури,Карпати,краса.. - А давайте... Усе це було до.

До. ...Таке страшне слово. Як риска. Як хрест. Як короткий зойк. Коли доторкнувся до чогось гарячого і відчув нестримний біль, що миттєво по натягнутих струнах нервів дістався самого серця і заліг на його дні величезним каменем.. Бо потім було ПІСЛЯ.. Це інше слово. Велике і мале одночасно.

У цьому слові - гучне переддосвітне громихання перших вибухів, перелякані очі мами, стривожений голос тата, підбадьорливі недолугі жарти друзів. А потім - невідомість і суцільний страх.

Тоді все здавалося якимось жахливим непорозумінням, дивним сном, що от-от має завершитися. Ми всі прокинемось, і життя продовжиться. Але замість цього в моїй пам’яті лише якісь уривчасті спогади, ніби кадри страшного кіно. ..От ми спішно збираємо речі, мама про щось сперечається з бабусею, вмовляючи поїхати з міста.

..От ми ліпимо скотч на вікна,бо так вже було у 2014 році. Якесь дежавю.. ..От ми сидимо по різних, нібито безпечних кутках квартири : в коридорі,у ванній,за шафою. Невдовзі нам вже доведеться вивчити нові терміни : “дві стіни”, ”приліт” , ”іскандер”, ”світловий режим”. А поки що ми тільки підбадьорюємо одне одного, сподіваючись на краще.

...От ми вже їдемо подалі від вибухів, не знаючи, що безпечного місця в нашій країні вже немає. З нами - кіт і пес. Вони - теж наша сім’я, але з ними важче знайти житло. Такі справи. ...От ми вже якось продовжуємо жити, батьки працюють, ми з братом навчаємось. Це все між тривогами і блекаутами. ...От ми вперше чуємо звук від прильоту в будинок у сусідньому кварталі - і серце по-особливому стискається і болить  якимось новим болем.

...От ми вже донатимо, читаємо новини,співчуваємо і дуже хочемо додому. Туди, де лишилось наше серце. І незважаючи ні на що, ми чекаємо на завтра. Завтра! Дзвінке. Сильне Впевнене. Ніби промінь сонця лоскоче щоки на світанку крізь мереживну фіранку у моїй кімнаті.

Як сплеск крил об воду, коли птах злітає в небо з річкової дзеркальної поверхні. Завтра - це там, де тато з мамою знову займаються улюбленою власною справою в рідному Краматорську, де брат працює перекладачем,як і хотів,де кожного вечора я гуляю з друзями,ми їмо морозиво,сміємось і мріємо про майбутнє. Завтра обов’язково настане. Але як раніше,вже не буде. Бо все змінилося. Бо ми змінилися..Все буде тільки краще. Я це точно знаю.