Гвоздьова Олена, вчитель Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6 Смілянської міської ради Черкаської області

Війна. Моя історія

Переселенці… Це слово мені відоме з 2014 року. Тоді до мого рідного Соледара приїжджали люди з Горлівки, Донецька, Луганська… В очах кожного з них можна було побачити невимовний біль і тугу за втраченим життям. Сьогодні я одна з них. Вирвана із життя, наче те дерево, яке вивернуло вітром  із  землі корінням догори. Протягом вісьмох років я жила поруч із «сірою» зоною, протягом довгих восьми років чула постріли, навіть звикла до них.

Проте у 2022 році щось було не так. Слово «війна» перебувало постійно на вустах, лунало з екранів телевізора, заполонило життя й думки кожного. Але ж до останнього не хотілося вірити, що розпочнеться війна.

24 лютого я прокинулася о 04.30. від пострілів. Почала читати новини в інтернеті, і поступово волосся ставало дибки на голові: Гостомель – вибухи, Дніпро – вибухи, Чернігів – вибухи, вибухи…вибухи… Війна стала реальністю.

Що я відчувала? Навіть, не знаю: хотілося плакати, хвилювалася через те, що син знаходиться далеко від мене, не знала, що робити далі. А головне – я страшенно боялася. Страх взяв мене у свої міцні лещата і не відпускав.

Виття сирен, яке могло тривати кілька годин поспіль, звуки ракет, що летіли над будинком, канонади, дрижання вікон, і, найстрашніше, відчуття того, що п’ятиповерховий будинок, наче карточний, «з’їхав» з місця й повернувся назад, – саме ці речі символізували для мене початок війни. До останнього  не вірилося, що залишу свій дім, своє місто.

Обстріл Бахмута, щогодинні заклики влади евакуюватися з Донеччини змінили мої думки – треба їхати. Цьому рішенню передувала ніч гірких сліз, болючих роздумів, ніч питань без відповідей. Потім – очікування від’їзду. І думка в голові – хоча би встигнути…

Останні дні ВДОМА: розгубленість, розпач, біль і сльози. Чому?! Ну чому це відбувається зі мною? Чому я маю залишати свій дім? Їхала я з легким серцем. Була впевнена, що це ненадовго, що обов’язково повернуся.

Як змінилося моє життя? Довгий час порівнювала себе з квіткою, яка випала з розбитого горщика й опинилася під пекучим сонцем. Отим сонцем для мене були думки про те, що я втратила все, що там, ВДОМА, залишилася моя душа.

Спочатку була надія, що мене повернуть у мій «горщик», але вона розвіялася, наче туман. Потім розгубленість: а що далі?! Я вимушена була змінити місце роботи. Я вчилася жити по-новому. Довгий час просто існувала, бо життям це не можна називати. Була подібна до робота чи механічної іграшки. На автоматі піднімалася, їхала на роботу, поверталася назад, працювала до пізньої ночі, поки очі не починали закриватися.

Навіщо, спитаєте?! Щоб не залишилося часу на думки про свої болі та втрати. Я зробилася байдужою, розучилася радіти своїм та дитячим перемогам, взагалі, відчувати радість і страх. Одного разу, зустрівши бродячих на вулиці собак, зрозуміла, що я їх не боюся, і саме це мене налякало.

…Кажуть, час лікує. Ні, не лікує. Він просто вчить звикати. Біль втрати притупився за майже два роки, саме стільки я не була ВДОМА. Зараз за вікном накрапає дощ. Він навіює сумні спогади і спонукає до тривожних думок. І постає в моїй уяві рідний будиночок, з розчахнутими вікнами, з вибитим склом.

Чую, як свистить вітер у кімнатах від протягів. Бачу, як гойдаються шматки колись білого тюлю. Як на журнальному столику стоять горщики з засохлими орхідеями (як вони цвіли, коли я їхала з дому!!! наче відчували, що це востаннє!!!).

Бачу фото першої усмішки сина, яке потьмяніло і припало гірким пилом втрат…Все це залишилося там, таке непривабливе, але таке рідне. Як же хочеться повернутися ДОДОМУ, хоча б на мить. Але чи станеться це колись?! Відповіді на це питання немає…