Притула Віталій, учень 11класу Комунального закладу "Степногірська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сарана Ірина Вікторівна

Війна. Моя історія

Зранку 24 лютого я прокинувся, зробив усі свої ранкові справи - поїв, почистив зуби та зібрав портфель до школи, але мені надійшло повідомлення від моїх однокласників, що сьогодні до школи ми не йдемо, бо почались обстріли аеропортів в Україні. Я спочатку подумав, що там просто щось трапилось, мабуть, нічого серйозного, і це минеться. У той момент я ще навіть не знав, що росіяни обстрілювали Маріуполь о 5 годині ранку...

У Маріуполі жив мій дуже близький друг, я вважаю його своїм братом, його звати Максим. Я написав йому, запитав, як у нього справи. Відповідь мене шокувала: "Місто обстрілюють. Я в під’їзді... Навколо все вибухає!" У той момент я ледь не заплакав від страху за свого друга, а ще ж і мій брат - на строковій службі...

Я почав напружено міркувати, як допомогти, раніше я ще сподівався, що події розгортатимуться, як у 2014, але, на жаль, я помилявся. На третій день війни, коли мій брат зі своїм підрозділом був під Токмаком,  він все ще намагався заспокоїти нас, що росіяни не пройдуть, що у них є все для того, щоб  зупинити ворога.

Другого дня я ще писав братові, а той мені відповідав, що ворог не дійде до Василівки. А вже третього дня зайшла бабуся і зі сльозами на очах сказала, що у брата осколкове ураження голови. У мене земля пішла з-під ніг: “Ні! Цього не може бути!” Чекаю і подумки молюся за свого брата.

Через кілька годин мій брат зв’язується з нами та каже, що з ним усе гаразд, осколок йому побратими дістали та надали першу медичну допомогу. Мабуть, тільки тоді я усвідомив, що почалась справжня війна… Згодом брат мені розповів, як усе відбувалося. Коли почався бій, він сидів за кермом автомобіля, чекав, доки хлопці відстріляються. І раптом побачив, що на нього наводить свою гармату танк.

Він намагався вискочити з машини, але двері заклинило. Якось вдалося вибратися через кузов. Відбіг усього кілька метрів - і тут вибухнув БК на машині. Хлопці, які були поряд, загинули. Залишився жити тільки брат та ще два хлопці. Згарячу вони почали відстрілюватися з автоматів та відходити на болотисту місцевість, у якій і загруз танк та став нерухомою мішенню для наших воїнів. Таким чином хлопці й врятувалися.

Сьогодні моя сім’я в безпеці і, вважаю, переживає цю війну вже не так болісно, як деякі інші. Однак мені страшенно шкода усіх хлопців які віддали своє життя за нас усіх, хто зараз живе не в окупації і завдяки нашим хлопцям у нас зараз є можливість їсти гарячу їжу й пити чисту воду.  А ще - спати спокійно, знаючи, що ніхто не зламає двері в хату, не вб’є  дорогих тобі людей, не крастиме, наживаючись із того, що тяжкою працею наживали батьки. Я вірю в  наших хлопців і сподіваюся, що усе буде добре. Слава нашим воїнам! Слава Україні!