Бурченя Назар, 16 років

Переможець конкурсу есе 2024, 3 місце

Опорний заклад "Соснівський ліцей Соснівської селищної ради Рівненського району Рівненської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Любов Антонівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Олександр Довженко навчав людей жити так, щоб навіть у калюжах бачити зорі. Хочеться вкотре топтати ряст саме-саме так! Сьогодні, йдучи з ліцею, лише на якусь мить забув про те, що я все-таки випускник. Так, дозволю собі це зробити! Просто задивився у дзеркало, яке загубив перед моїм будинком Дощ, утікаючи від Сонця. 

А там глибина аж до неба! І світ інший, що не знає Війни. (Пам’ятаєте, їй уже 1000 днів!).

Сонце, Хмарки-Верблюди, Хмарки-Леви, Зайчики, Поні, Крокодили, Дерева, Будинки і Я, але такий маленький, що аж смішно. Хочу ступити у це дзеркало, але хвилиночку… Мені потрібен парашут. Немає? Дайте хоча б кульбабку, і не одну. Я триматимусь за їхні стебельця і тихесенько мандруватиму. 

Тепер розумієте: там живе Довженкова Краса, з якою хочу бути завжди разом. Це мій шлях. Ось так, у звичайній калюжі все-таки бачу таке дзеркало!

Сьогодні війна під звуки сирен та вибухи ракет відзначає ювілей. Ще раз повторюю: їй 1000 днів. Дні її особливі. Чорні, червоні, криваві, гіркі, солоні, холодні, голодні, мокрі, темні, лимоннокислі… І таких 1000 слів протягом уже 1000 днів!  Моторошно. Ювілярка. Міцно стискаю зуби, що аж «скреготнуло по серцю бруском».

Але я вже не боюсь і сміливо дивлюсь війні у вічі. Так, народна мудрість споконвіків стверджує: очі – дзеркало душі.

Війно, очі твої не дзеркало, а лише штучні блискітки. Чуєш? Навіть не кришталики льоду, які, хоч і холодні, але, вмираючи на гарячій дитячій долоні, залишають жменьку теплих сліз. І потонути в твоїх очах неможна, погляд смерті не має глибини. Чи вони у тебе є взагалі? А ще посмішка твоя зі смаком зради, зневаги, лицемірства, ненависті, підлості. 

І не стискай губи. Вони повні крові батька, матері, доньки, сина, сестри, брата. Повір, ще зовсім трохи, і ти впадеш у безодню.

Адже прислухайся, чуєш, як наразі б’ється моє серце? Читаю поезію, виконую тестові завдання, дискутую з друзями, доводжу теорему, розповідаю про кінетичну енергію, проводжу досліди, запам’ятовую лексику, беру участь у змаганнях з волейболу та благодійному ярмарку, готуюсь до конкурсів, плету маскувальні сітки, допомагаю батькам. 

Як б’ється моє серце! Це мій шлях сьогодні, на якому не було, немає і не може бути місця для тебе, війно, чуєш?

Тут моя рідна земля, яку, як казав герой однієї кіноповісті, їсти можна. Ще не з’явилася серед людей така ненависть, що могла б спопелити, знищити, утоптати, убити мою любов до рідної землі моїх батьків, дідів, прадідів. І ще (знов, як у Миколи Гоголя) не було, немає і не буде сили, яка могла б вирвати з грудей серце, повне любові до слова, звичаїв, традицій українського народу. Так хочеться повторити слова Павла Тичини: «Я  єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була».

Війно, це не твій ювілей, це 1000 днів твоєї ганьби і неслави. Це 1000 днів випробування для кожного з нас на совість, вірність, любов, милосердя, підтримку, незламність. Вистоїмо. Упевнений, вистою, це мій шлях.