Луганчанка Ганна та її чоловік мало не постраждали під час захоплень будівель. Вони встигли виїхати й вивезти маленького сина. У столиці довелося починати все спочатку – попередні плани на життя просто обнулилися.

У 2008 році я вийшла заміж, а у 2009 році в нас народився син. Багато сил і ресурсів було витрачено на придбання власного житла, і нам довелося взяти іпотечний кредит, адже ми планували жити та працювати в Луганську. Усі передумови для цього були: облаштований і зручний побут, хороша робота, близькість рідних і друзів. Але 2014 рік перевернув усі наші плани з ніг на голову.

У 2014 році на нашій рідній землі почалася війна. У голові не вкладається, як таке можливо у XXI столітті, здавалося б, повинні бути засвоєні всі уроки воєн ХХ століття. Вивчаючи історію в школі, була стійко переконана, що з нами такого бути не може. І до останнього не вірилося в реальність того, що відбувається, як ніби це зйомки страшного фільму про війну.

Тоді ми з чоловіком працювали в одній компанії, офіс якої знаходився в центрі Луганська, недалеко від місцевої облдержадміністрації, тому всі події відбувалися на наших очах.

Було захоплення незрозумілими озброєними людьми будівлі СБУ в Луганську. Дорога на роботу саме була біля цієї будівлі, але ці люди її перекрили й забарикадувалися. Це тривало два місяці, квітень і травень, ми продовжували працювати в офісі. У кінці травня пограбували інкасатора нашої компанії, якісь відморозки оглушили його ударом по голові та вкрали велику суму грошей, слава Богу, він залишився живий.

Потім від нашої компанії зажадали платити «данину» новій «владі», а керівництво не погодилося. Тоді до нас в офіс увірвалися озброєні люди. Ми встигли втекти, але це був останній день роботи в нашому прекрасному й улюбленому офісі. Більше я туди не поверталася, адже його розгромили, винесли все, що представляло хоч якусь цінність. Робота продовжилася у віддаленому режимі.

Потім був проведений так званий референдум, куди ні я, ні моя родина не ходили. Розуміння, що потрібно брати квитки на потяг і виїжджати, із кожним днем усе міцніло. І коли на початку червня снаряд влучив в облдержадміністрацію, на сімейній раді було прийнято рішення виїжджати.

У цей же день були куплені квитки на потяг, і наступного дня, 3 червня, моя сім’я залишила Луганськ.

Нам, можна сказати, пощастило, тому що курсування потягів із Луганська було ще пару тижнів, і все. Багато автомобільних мостів було підірвано, тому в подальшому багато людей просто фізично не могли вибратися з міста.

Їхали ми з думкою, ніби їдемо у відпустку на пару тижнів, а потім обов’язково повернемося. Із собою взяли лише літні речі, документи й найнеобхідніше по мінімуму.

Спочатку ми оселилися в Київській області. Щодня судомно перевіряли стрічку новин, переглядали онлайн-камери нашого міста, поки їх не відключили.

Від тієї миті, як ми виїхали, довелося шість разів переїжджати, поки не зупинили свій вибір на Києві. За допомогою до сторонніх організацій ми не зверталися, спочатку нас виручали родичі. Усе ми почали самі та з чистого аркуша.