Руслан був мешканцем одного з найнебезпечніших районів Донецька, який першим дізнався, що таке обстріли й війна. Переживши чимало днів у холодному й не особливо безпечному підвалі, юнак зміг виїхати в нове життя на мирній території. Але досі йому сниться рідна домівка...

Перші дні війни, як мені здається, я побачив у числі перших і не забуду ніколи. На вулиці був травень 2014 року, число 24-е чи 25-е, у школу вже можна було не йти, хіба що на останній дзвінок. Навчався я в школі № 59 у Київському районі Донецька, приблизно в семи кілометрах від мого будинку.

Ми з батьком ставили нові ворота, мені було доручено фарбувати їх зеленою фарбою, але раптом посеред спекотного дня я побачив військові вертольоти.

Мій будинок знаходився в кінці вулиці, біля невеликої лісової посадки, за якою було поле поруч із донецьким аеропортом. Люди із селища збіглися подивитися на те, що відбувається, їх це не лякало, бо, напевно, ніхто не вірив, що наближаються події, які перевернуть у їхньому житті все.

Тоді й почалася війна, але ніхто спочатку не міг цього зрозуміти й повірити. Про війну ти міг чути тільки по телевізору: це в Сирії або ще де-небудь. Війна тільки в книгах Ремарка і Хемінгуея, тільки у фільмах Копполи. «Це не станеться зі мною, ні за що не повірю», – думав я. Але довелося повірити.

Тато з мамою вважали, що це ненадовго, тому ми поїхали в Слов’яногірськ, невелике курортне місто у двох годинах їзди від Донецька. Повернулися додому на початку серпня, де до середини вересня жили без усіх звичних життєвих умов: електропостачання, води й газу.

Мені пощастило з родиною, адже вони швидко зрозуміли, як можна вижити в таких умовах. Папа зібрав вуличну конфорку з того, що було. Воду черпали в криниці, вуличний душ у нас, благо, теж був.

З їжею було сутужно, у магазині, практично єдиному в селі, продавали по одній буханці хліба в день на сім’ю, а з іншою провізією було важко, але татові друзі їздили на велосипедах у сусіднє село за продуктами, які все одно швидко псувалися.

Мама до війни працювала листоношею та була знайома практично з усіма, хто жив на Спартаку. Її хороші знайомі щодня о сьомій вечора включали бензиновий електрогенератор на годину, щоб зарядити телефони й іншу техніку. Заряджали і ми хоч трохи, щоб зв’язатися з друзями та знайомими. Якось так і жили.

Ми із сім’єю виїхали в один із вересневих днів. Початок навчального року тоді перенесли на жовтень, так що я ще не пішов в одинадцятий клас. Якщо чесно, тоді я взагалі не думав про навчання. Чи варто говорити, яка бійня була біля аеропорту тоді... Я думав лише про те, коли все закінчиться і що робити, якщо раптом мої рідні потраплять під вогонь. Періодично перестрілки з мінометів затихали й було чутно, як співають птахи, наприклад, солов’ї або горобчики.

Чесне слово, я нікому б не побажав у 16 років уміти розбиратися, звідки летять снаряди і в який бік. Але мимоволі, побоюючись за своє життя, доводиться адаптуватися, розбиратися: приліт це чи ні, щоб знати, чи варто бігти в підвал ховатися. Клянуся, я б краще навчився розрізняти спів птахів, ніж напрямок свистячих пострілів.

Я не знав, скільки так буде продовжуватися. І війна навколо, і такий стан – було відчуття, що я скоро помру.

Я відчував, що світ навколо божеволіє. Відчував, що всі мої рідні були на нервах. В останній день перебування на Спартаку мама збиралася закривати помідори на зиму. Я навіть не знав, чи доживу я до зими, але одне я знав точно: ніякі помідори тут не допоможуть і навіщо їх закривати зовсім незрозуміло.

У цей вересневий день, коли мама займалася консервацією, було шумно, особливо під вечір. Ми сиділи в підвалі, було страшно.

Іноді ми ночували в підвалі. Батьки сиділи на стільцях, закутані в усі ковдри, а я лежав на поличці, де повинна була бути консервація.

Я б міг сказати, мовляв, нічого, бувало й гірше, але гірше не бувало. Гірше, ніж спати на крижаних задубілих іржавих полицях, на моїй пам’яті не було нічого. Ти періодично прокидаєшся через те, що незручно спати. Місця особливо немає. Холодно. На вулиці небезпечно. А прокинувшись, знайти собі заняття досить складно, навіть книгу не почитаєш. Чесно кажучи, кого ми обманюємо? Підвал взагалі не безпечне місце.

У той день увечері снаряд влучив у сусідній будинок метрах у 100 від нашого. Тоді я відчував абсурдну безнадійність. Горів сусідський будинок, величезна кількість людей зібралася, щоб гасити. І гасили всім, що було, водою з криниць.

Коли вода закінчувалася, ми носили воду із сусідніх вулиць, тому що пожежа була величезна. Гасили відрами з піском. Господар будинку бігав по двору та кликав Сашу. Він просто кричав: «Сашо! Сашо!» Хоча ніякого Саші не було, він просто був настільки не в собі.

Пожежники не їхали. Вони не збиралися їхати на виклик, тому що зона бойових дій і таке інше.

Полум’я потроху вщухало, і ми із сім’єю пішли додому. У сажі, пилу й піску. У той день, здається, ми зрозуміли, що досить. Якщо вчора в 100 метрах від тебе розривається снаряд, завтра ця відстань може скоротитися до метра. Батьки вирішили виїжджати.

Зранку ми взяли купу багажних сумок і пішли пішки зі Спартака в бік Донецька. Клянуся, я пішки готовий був піти куди завгодно, лише б більше не жити в таких умовах.

Через пару годин я з батьками вийшов кудись до Ясинуватської траси, звідки ми взяли таксі. Не знаю, скільки коштувало, напевно дуже дорого. Пам’ятаю маршрут: із машини я бачив снаряди, що стирчать з асфальту, палаючі будинки й обстріляні білборди.

Ми поїхали до далеких родичів у Донецьк, у Кіровський район. Жили вісім чоловік у двокімнатній квартирі. Я спав з двоюрідним братом і батьком на одному дивані. І наскільки вам може здатися це незручним, я все ж скажу. Я буквально насолоджувався сном на дивані. Я дуже радів, коли міг полежати у ванні.

Після цього в жовтні вступив в іншу школу, коли її закінчив – до університету в Донецьку. До років дев’ятнадцяти з’їхав від батьків, вони залишилися жити в Донецьку, хоча вже у своїй квартирі, без родичів.

Я поїхав до Одеси, а рік тому, у 2020-му, переїхав до Києва. Мені подобається в Києві.

Уже років чотири я не чую стрілянину й вибухи. Тільки панічно боюся салютів, як, напевно, усі, хто стикався з воєнними діями.

Я люблю Донецьк. Сподіваюся, війні прийде кінець. Я б дуже хотів побувати вдома. Мені дуже часто сниться будинок, і я б знову хотів побачити ті місця, у яких виріс. Швидше за все, я б розплакався, побачивши серед вулиць осколки в парканах і будинках, які належали людям, яких я знав; побачивши свій будинок, який і будинком назвати складно, адже дах пробило снарядом. Сподіваюся, Донецьк знову стане придатним місцем для життя, щоб його знову можна було полюбити.