«Перебуваючи в рідному місті, я вперше відчула почуття страху й незахищеності»

Як багато хто з донеччан, Олеся була впевнена, що події 2014 року закінчаться дуже скоро. На жаль, вона так і не дочекалася їх закінчення, і довелося облаштовувати побут в іншому місті. Короткий приїзд до Донецька обернувся для неї страхом.

Усвідомлення того, що щось відбувається, прийшло навесні 2014 року, коли почали з’являтися блокпости на околицях Донецька. Я пам’ятаю, як везли ці блоки містом, навіть недалеко від моєї роботи я бачила, як з нуля створюється блокпост. У мене було відчуття подиву: чому це відбувається і ніхто із цим нічого не робить?

Ходили чутки, що будуть воєнні дії, літаки й бомбування. Я думала, що це тільки слова – і все закінчиться, не розпочавшись. Тоді я не могла собі навіть уявити, що станеться щось непоправне.

У червні 2014-го мої діти поїхали на літо до Криму, і я залишилася в Донецьку одна. Саме в цей час почалися рейдерські захоплення підприємств. Компанія, у якій я працювала, наполегливо рекомендувала переїхати на пару місяців в інше місто. І 30 червня я зважилася, думаючи, що до осені повернуся в Донецьк. Але наступного разу в Донецьк я потрапила тільки через три роки...

За один день я зібрала невелику сумку на літо й виїхала до Дніпра. У той час, коли жила в новому місті, я дізналася, що в Донецьку на нашому підприємстві відбулося рейдерське захоплення, потім ще одне... І поступово ситуація в рідному місті почала погіршуватися.

Моїм батькам теж довелося виїхати в Курахове. Це прикордонна територія, де зовсім поруч почалися активні воєнні дії. Тоді вони розповідали, що постійно чують вибухи снарядів і стрілянину, а через кілька місяців навіть навчилися розрізняти, із якої зброї стріляють.

Переломним моментом для моєї сім’ї став кінець серпня 2014-го, коли діти повинні були повернутися додому, а старший син іти в 5 клас. Тоді для мене стало зрозуміло, що назад до Донецька ми повернутися не можемо, я боялася за безпеку своєї сім’ї. Було прийнято рішення залишитися в Дніпрі ще на пів року. Однак час ішов, а ситуація не поліпшувалася, і вже через рік з’ясувалося, що в рідне місто ми більше не зможемо повернутися.

Тоді я не розуміла, що буде з нами далі, що робити, як і де жити. Ці питання постійно звучали в моїй голові, адже в Донецьку залишилося все наше життя. Цей період був морально найважчим. Але все одно я сподівалася й постійно перебувала в очікуванні, що це не назавжди і через деякий час ми все ж повернемося додому.

Уперше після подій, що відбулися, у Донецьк я потрапила влітку 2017 року. Перше враження від міста – воно не змінилося. Парки й алеї потопають у зелені, троянди квітнуть, газони підстрижені. Але все ж щось було не так...

Я їхала по самому центру міста, де раніше завжди вирувало життя. І коли я озирнулась, то, нарешті, зрозуміла. Навколо мене, де завжди були шум і рух, було порожньо, жодної людини, жодної машини. Наче місто вимерло, і я перебуваю там зовсім одна. Тоді я вперше відчула почуття страху й незахищеності. Ці почуття ще не раз поверталися, поки я була в Донецьку.

Одного разу, припаркувавшись на узбіччі, я відчула на собі чийсь погляд, обернулася. Позаду стояла стара машина без номерів, у ній сиділи п’ятеро чоловіків у формі та з автоматами й уважно за мною спостерігали. А навколо знову ні душі... У ту мить я відчула жах і зрозуміла, наскільки я тут беззахисна. Після цього випадку намагалася якомога менше перебувати однією на вулицях міста.

Більше в Донецьку я не була. І від цього особливо боляче, адже серце, як і раніше, належить рідному місту. Ситуація, у якій ми всі опинилися, навчила мене, що в житті може трапитися різне. І, напевно, страх втратити в один день усе, залишиться зі мною назавжди.

Але життя продовжується. Сьогодні я чітко розумію: що б не сталося в житті, потрібно прийняти й рухатися далі.

Я дуже вдячна Дніпру, що відкрив свої двері для мене й моєї родини. Я вдячна тим людям, які зустрілися на моєму шляху за ці роки й не залишилися байдужими. Я вдячна життю за всі ті нові можливості, які відкрилися переді мною та моєю родиною. А особливо я вдячна долі за можливість жити та прокидатися щодня в місті, де війни немає.