Я живу в Луганській області, місто Попасне. Доньку Катю поранило 17 листопада 2017 року. Вона тоді у третій клас ходила.
Катя прийшла зі школи, була десь 12-а година. Тільки сіла їсти з бабусею, як у двір прилетів снаряд. Самі відразу й не зрозуміли – усе сиплеться, шибки сиплються через вибухову хвилю.
Дочка до дверей спиною сиділа й удар на неї припав. Злякалися. Бабуся кричить: «Катю, ховайся!». А в неї на пальцях кров…
Ми сиділи на роботі, обідали. І щось впало. Усі звикли: коли щось падає, то телефонують батькам. Я татові зателефонувала, він сказав: «Упав снаряд». Я терміново приїхала з роботи додому.
Нас із дочкою до лікарні відправили. Повернулися – усе зруйноване. Зима на носі, а в нас у будинку ні шибок, ні дверей немає. Дах теж побитий. Але ми не виїжджали нікуди.
У Каті поранення швидко зажило, упродовж двох місяців. Ми їздили на реабілітацію від Фонду Ріната Ахметова.
Більше постраждала її нервова система. Як стріляють – у доньки у вухах дзвенить, і вона накривається ковдрою для безпеки.
Коли Катя сама в кімнаті й десь щось падає, вона прибігає, боїться. Я думаю, що це на все життя залишиться.
Ніхто не очікував цього всього. Коли в нас почали стріляти, усі злякалися. Ховаються в підвали. Коли Попасну захопили, літаки літали. Зверху все падало. Я гадаю, кожен буде боятися, коли снаряди летять.
Ми в підвалі часто ховалися. Сидиш і переживаєш, щоб у підвал не прилетіло. Адже були такі випадки – у підвал прилітало. Ховаєшся, проте можеш і загинути.
Війна дуже багато змінила в моєму житті. Раніше ходили ми й нічого не боялися, а зараз усього боїмося. Переживаєш за свою дитину дуже.Весь біль її відчуваєш на собі. Якщо обстріли йдуть, ти боїшся за всіх. Боїшся втратити близьких. Я кажу: «Головне, що всі живі й здорові, а будинок відремонтується».
Мріють усі, щоб мир настав швидше. Щоб не було війни, щоб жили, як раніше, і нічого не боялися.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
