«Мене врятувала творчість, але пандемія зруйнувала плани»

Мене звати Ганна Брюховецька. Я народилася та проживала в Донецьку до 2014 року. Зараз живу в Одесі, сюди переїхала з чоловіком і дочкою. Дочка зараз перейшла на третій курс університету ім. Мечникова. 

Війна – це абсурд

До війни в нас було добре, налагоджене життя. У нас була купа планів, дочка ходила до школи, займалася тенісом. Я займалася дизайном інтер'єрів. Ми подорожували.

Війна – це абсурд. Я не розумію, навіщо потрібні війни. Я ніколи цього не зможу зрозуміти. Це біль, це горе, це смерть, це страх, це сльози. Усе найгірше, що може бути.

Відбувалося все в нас на очах. Ми жили в центрі Донецька, усе бачили, переживали. На початку травня ми виїхали на море, на Білосарайську косу. Виїхали ні з чим, на вікенд. І коли зрозуміли, що ситуація затягується, а дитині треба йти до школи, прийняли рішення переїхати до Одеси. Це було в серпні 2014 року.

Виїхати в місто, улюблене з дитинства, з однією валізою на трьох

Я дуже люблю Одесу. Полюбила ще з дитячих часів, коли приїжджала в гості.

Тут жила сім'я брата мого батька. В Одесі в мене була сестра. Чому була? Тому що вони поїхали до Америки через рік після нашого приїзду.

Вони нас запрошували. Вони бачили цю ситуацію, ми були на зв'язку весь час. Спочатку про те, що відбувалося тут, в Одесі, ми дуже переживали. Потім у нас. Ми співпереживали одне одному. Весь час вона нас кликала, кликала до себе. У нас не було жодних інших варіантів.

Ми приїхали до Одеси з однією валізою на трьох, у нас були шорти, кеди. Приїхали з моря на море, не думали, що затримаємося надовго, як, напевно, усі, хто приїхав. Ми планували повернутися. Ми хотіли повернутися.

Коли зрозуміли, що затримаємося, залишили доньку в Одесі й повернулися – зібрали, що могли. І прийняли рішення орендувати квартиру в Одесі.

Доленосний подарунок на день народження

Я тоді вже цікавилася живописом, але чомусь не дозволяла собі мріяти. 2015 року чоловік подарував мені на день народження мольберт, полотна, пензлі, фарби.  Я почала писати.

Я пишу тільки олією, мені вона до душі. Олія фактурна, мені подобається, як вона лягає, як пахне.

Я зрозуміла, що не можна відкладати мрії, що світ крихкий. Що ми не знаємо, що може статися наступної миті. Живопис для мене стала швидше ліками, виходом емоцій.

За цей час у мене повністю змінилися цінності. Я усвідомила, що щасливою може бути людина, коли вона може просто ходити, бачити, обіймати рідних. Напевно, це вже щастя.

Не те щоб я не раділа життю, і не любила його до цього. Але якось цього мені стало досить. Звичайно, матеріальні цінності в нашому матеріальному світі дуже важливі, проте… Я говорю зараз не про комфорт, не про достаток, а саме про відчуття щастя.

«Апокаліпсис»

Першим був портрет. Мені завжди хотілося писати портрети. Це була індіанка з племені мая. Картина називалася «Апокаліпсис». Я не вчилася ніде, це все було за натхненням. Потім мені сказали: чому ти не йдеш вчитися?

І я почала відвідувати курси живопису, курси академічного малюнка, брала приватні уроки. У шістнадцятому році я почала займатися, і в сімнадцятому брала участь у груповій виставці школи.

Потім почала писати самостійно, створила свій сайт. Випустила каталог, почала отримувати запрошення на виставки. Остання – «Сучасний погляд на портрет» була у 2019 році в артпросторі «Завод». Там були мої «Африканки», «Золотий вік Голлівуду», серія ню картин.

У квітні я мала брати участь у груповій виставці в Мадриді. Зараз дві мої роботи в Мадриді, у стадії очікування, коли дозволять, коли відкриють салон. COVID сильно втрутився в мої плани.

Географія картин: Німеччина, Швейцарія, США і навіть Ліхтенштейн

Зараз мої картини в різних точках земної кулі: у Швейцарії, у Цюріху дві мої картини; у Норвегії, у Каліфорнії, у Нью-Йорку, Італії, Німеччині, Іспанії, Сербії та Ліхтенштейні.

Зараз дуже зручно себе показувати світу завдяки соціальним мережам. Власне, мене так і побачили. Спочатку я соромилася показувати свої роботи, а потім осміліла – почала викладати в Інстаграмі, Фейсбуці.

В Інстаграмі побачили роботи – і артпростір «Завод» запросив на виставку. Потім побачили в онлайн-галереї – і перші мої картини полетіли саме за допомогою цієї галереї до Німеччини. Більшість моїх картин саме в Німеччині чомусь… 

І безпосередньо зі мною зв'язуються покупці, знаходять точно так само.  Я не докладаю якихось особливих зусиль. Я просто показую свої роботи в соціальних мережах, мене бачать – картини розлітаються.

Онлайн ми познайомилися і з українською художницею, яка зараз живе в Іспанії і є арткуратором, організовує виставки. Вона задумала виставку «Українці в Іспанії» для 20 художників, від кожного по дві роботи.

Це мало бути дуже гарно, готувалися каталоги. Відкриття було призначене на 1 квітня, але через ситуацію з коронавірусом перенесено на невизначений термін.

Зображати красу світу

Мене часто запитують: чому ти не пишеш суворі реалії, про війну? Але я хочу зображувати красу світу. У мене краса світу виражається в красі жіночих облич. Свої емоції, переживання я відбиваю не в сюжетах, а за допомогою кольору, контрастів.

У мене багато ідей. Я хочу писати тільки те, що я хочу. Я дуже багато спостерігаю, дивлюся. Для мене люди – це, напевно, найбільше натхнення. Тому й пишу переважно портрети. Я спостерігаю за емоціями, за характерами, за почуттями.

Я пишу картини серіями. Серію «Обличчя» почала рік тому, зараз у ній уже 20 картин. Коли почала писати серію, хотіла зробити персональну виставку, але пандемія ці плани порушила.

Складно, коли розумієш, що не повернешся

Коли розумієш, що не випаде повертатися, це складно. Спершу було відчуття розгубленості. Ситуація досить важка, переживання важкі. Я й зараз не можу сказати, що ця ситуація мене відпустила. І переживання в чотирнадцятому-п'ятнадцятому році, звичайно, були гострішими, важчими. Усе це позначалося на самопочутті, здоров'ї…

Я вважаю, що мене врятувало моє захоплення. Я виражала свої емоції на полотні фарбами. Я можу з упевненістю сказати, що творчість врятує. Будь-яка творчість.

Інтерв'юер Оксана Маслова