У мене п'ятеро дітей. Ми всією родиною жили у Пологах Запорізької області. 7 квітня ми виїхали до Запоріжжя. Один син з вагітною дружиною залишився там. Невістка не захотіла залишати батьків. Зараз, на жаль, вони не можуть виїхати. Сина не випускають. 

Найстарший син пішов захищати Батьківщину в ЗСУ. Ще один син ще до повноліття поїхав до Польщі. Зі мною зараз двоє неповнолітніх дітей - 14 і 11 років. 

Як почалася війна, я почула крізь сон вибухи. Зазирнула в інтернет і побачила, що почалася війна. Третього квітня російські війська ввійшли у наше місто. Наші знайомі з Токмака втекли до нас - думали, що сюди русня не дійде. Їх було 15 людей, з маленькими дітками. Вони приїхали на "Жигулях", просили, щоб ми їм дали притулок. Коли все трохи заспокоїлось, вони виїхала на захід України. Тепер вони у Запоріжжі. 

Бачили, як над нашою хатою літали "гради", як росіяни ставили свою техніку, її було дуже багато. Вчора до нас приїхав знайомий з Пологів, якому вдалося виїхати на велосипеді. Він разом з прийомним сином проїхав через усі російські блокпости. Розповідав, що в Пологах російських військових і техніки колосальна кількість. Кого там тільки немає: і кадирівці, і буряти, і росіяни. У сина забрали документи і не випускають. Я не знаю, як йому втекти. 

До війни ми торгували овочами. Перед самою війною ми закупили овочі, продукти, порізали курей. Харчів у нас вистачало. Міська рада нам нічим не допомогла. Люди дали номер волонтера, і він нам привіз багато продуктів. Так діти дякували. Раніше вони харчами перебирали, а тоді брали ковбасу і нюхали, раділи. 

У мене погіршилось здоров'я. Я у вічному страху - дуже переймаюсь за дітей. Роботи немає. Живемо на орендованій квартирі, платимо за неї гроші. Що буде далі, невідомо. 

Я була за кордоном, але там мені клімат не підійшов, мені не сподобалось. Коли поверталась, плакала яка наша Україна найкраща.

У нас є бус. Перед тим, як ми планували виїжджати, приходили росіяни, хотіли у нас його забрати. Але він був без акумулятора, без запчастин. Вони сказали, щоб на ранок усе було зібрано, і що вони його заберуть. Чоловік швидко зібрав машину, і ми зранку виїхали. По дорозі ми минули 18 блокпостів. До Запоріжжя у нас відстань 100 кілометрів. Ми виїхали о восьмій ранку і приїхали після десятої вечора, тому що на кожному блокпості нас перевіряли. Аж поки нас не зустріли українські військові. 

До війни я стояла на обліку в центрі зайнятості. Ми з чоловіком завозили із Запоріжжя овочі, фрукти, продукти. Займались бізнесом. Нам вистачало. Діти не голодували, їм нічого не бракувало. 

Наш дім стоїть, покрівлю  і паркан побило уламками, але з дому винесли все. Пограбували не росіяни, а свої. У перший же день, щойно ми виїхали, у нас розбили вікно, двері відчинили і повиносили. Тепер залишилися без нічого, з двома дітками. 

Морально дуже тяжко. Я постійно перебуваю у стресі. Постійно п'ю заспокійливе. Багато тут людей із нашого міста. Ми завтра їдемо отримувати гуманітарну допомогу, їх побачу і мені радісно, що люди живі, у мене це піднімає настрій. 

 Молимось Богу і сподіваємося на краще. Ті люди, що перебувають в окупації, дуже потерпають і вже втрачають віру. Ми сподіваємось, що нам допоможуть, що хлопці нас захистять. У мене народився внук в окупації, я нічим їм не можу допомогти. Син, який там лишився, каже, що вони чекають і вірять. 

Дивлюсь у майбутнє з надією. Я українка, народилась українкою і хочу померти українкою.