Семьонова Ксенія, 14 років, учениця 9-В класу Лисичанської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 8, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Це було досить давно, але привид того часу ніби переслідує мене. Наче страшний сон, який неможливо забути. Як тільки заходить розмова про часи початку Російсько-української війни, мені стає дуже тривожно. Мабуть, якщо б я була дорослою людиною, яка жила усвідомлено, то б не так боялася думати про ті дні. Та я була маленькою, тендітною дівчинкою, яка ще зовсім не бачила життя. Цей рік мені запам’ятався назавжди. Знаєте, я ніколи ні з ким не ділилася переживаннями та емоціями, які переповнювали мене тоді.

Літо. Ранок. Семирічну мене будить мама. Звісно ж, я нічого не розумію. Матінка бере подушки, ковдру та швиденько йде зі мною у ванну. Я пам’ятаю, як питала в мами, що відбувається, а та була дуже налякана, майже плачучи, заспокоювала мене й просила засинати.

Вона сиділа, спершись на двері ванни, а я лежала в неї на колінах, дивилася в маленьке віконце й намагалася заснути. Через деякий час почулися гучні вибухи.

Я підняла голову до мами:

— Що це було? – спитала, дивлячись наляканими очима.

— Війна, доню, – промовила мати, й по щоці покотилася сльоза.

Коли трохи стихло, ми пішли до бабусі.

Усюди панували страх та небезпека, але мати намагалася заспокоїти мене. Я пам’ятаю, як порожньо було на вулицях, як на кожному вікні був хрест зі скотчу.

Зараз я можу порівняти ці картини, які малюють мої дитячі спогади, з фрагментами кіно під час зомбі-апокаліпсису. Та й коли сьогодні через сім років після початку війни натикаюся на такі вікна, повертаюся в ті страшні часи.

Удень мати йшла додому годувати нашого собаку. Тоді ставало ще страшніше, тому що я розуміла, що вона може не повернутися.

Матуся хвилювалася за мене, тому не брала з собою, хоч я й просилася. Доки мами не було, ми з бабусею та іншими мешканцями будинку ховалися в підвалі. Я з подружкою сиділа на старому диванчику та гралася іграшками. У підвалі було дуже темно, батарейки берегли, адже ліхтарики були єдиним джерелом світла.

Сховище займало все підвальне приміщення нашого будинку, тому в ньому знаходили прихисток мешканці всіх під’їздів. Одного разу я побачила жінку з маленькою дитиною у візку.

Тепер ще й хвилювалася за цю крихітку.

Інколи мені дозволяли погуляти з подружками лише під вікнами будинку. Було дуже ясне небо та гарячий асфальт, ми з дівчатами ходили по ньому босоніж. Чомусь саме це я запам’ятала.

Багато моїх друзів та родичів виїхали кудись назавжди. Я вже доросла дівчина, але тінь тих подій ходить за мною ось уже сім років…

Мрію про день, коли почую, що закінчилася війна, тоді на передовій не будуть гинути захисники й українські діти стануть щасливими.