Малош Камілія

9-а клас, Великоберезнянський ліцей Великоберезнянської селищної ради Ужгородського району Закарпатської області

Вчителька, що надихнула на написання – Понзель Мар’яна Михайлівна

Війна. Моя історія

Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі

Еріх Марія Ремарк

Життя людини може змінитися в один день. Мирне небо, під яким ми жили довгі роки, стало загрозою. Дитячі очі покрилися слізьми та страхом. Почалася боротьба не лише за незалежність, а й за права кожного на те, щоб жити.

24 лютого я прокинулася від слів матусі : «Господи, почалася війна!!!». Це був мій перший ранок без навчання, а душа наповнилася незрозумілими відчуттями. Небо для мене стало важким та занадто низьким. Коли мама почала плакати і говорити, що потрібно тікати з країни, то в серці відбулися кардинальні зміни. Куди тікати? До кого? А що буде далі? Ми сіли порадитися з рідними, і вирішили залишитися на своїй землі. Життя стало іншим.

З першого дня війни почався хаос. У свідомості з’явилися прогалини та деформації, які зробили мене ранимою та уразливою. Мій розум постійно повторював: «Почалася війна!»

Так. Почалася. Та сама війна, де панує жорстокість, смерть та страх. Де панують перегони на винахідливість. Ті незвичні моменти, коли противник постійно шукає, де стати ефективнішим за тебе, а ти шукаєш, де стати ефективнішим за противника, особливо коли в тебе менше ресурсів.

Повномасштабне вторгнення змінило життя усіх українських родин, сімей, учнів, учителів. Ми почали замислюватися над правами, які були відібрані ворогами. За що розстрілюють?

Я зрозуміла, що навіть у складних обставинах воєнного часу кожен з нас має право на радість і продовження життя, навчання, свободу й недоторканність особистості. Мої однолітки і я пережили травми, які в мить зробили з нас дорослих, досвідчених людей…

Багато наших знайомих стали напів або повними сиротами через вторгнення росії в Україну. Їхні батьки полягли на фронті, захищаючи Батьківщину, і стали жертвами нападів на цивільне населення. Наприклад, мої друзі Андрій та Іван жили в Бучі, де й застали початок повномасштабного вторгнення. Їхній батько загинув наприкінці березня 2022 року під час вуличного бою біля дому.

Вони залишилися сиротами і досі отримують допомогу від благодійних фондів.

Виклик війни став реальністю. Усі ці місяці страх смерті спонукає мене піднятися над буденним, над собою, визначити найважливіше у своєму житті.

Саме по собі трагічне людське буття підкреслює цінність совісті, свободи, вчить людину бути рішучою у досягненні життєвої мети.

На війні обстановка постійно змінюється, люди постійно змінюються, тактика постійно змінюється. Для мене першочерговим став пошук стабільності та рівноваги.

Важко уявити, але війна триває майже два роки. Уже два роки сирени, бомбардування та обстріли, паніка, різноманітні диверсійні дії і теракти, комендантська година та обмеження воєнного часу, руйнування житлових будинків, необхідність перебувати у бомбосховищах, інформація про масове насилля, полонених, тортури, втрати. Усе це змінило мої цінності про важливе і другорядне, плинність життя тощо.

І чи не найбільшою моєю мотивацією до життя є героїчні подвиги ЗСУ, які стали для нас янголами-охоронцями. Це опора та натхнення, віра та підтримка. Разом з воїнами народ України потребує перемоги. Кожен хоче повернутися до свого життя. Усі хочуть піклуватися про своїх дітей у рідній країні та віддавати їх до українських шкіл. Усі хочуть знову зустрітися зі своїми друзями та родиною. Також ми маємо очевидні і невід'ємні права, дані від народження, всі ми створені рівними, незалежно від того, де ми живемо. Ніхто не має права вбивати! У всіх повинні бути однакові права на життя, на повагу і на гідне поводження.Тому я знаю, що попри неймовірні труднощі, українська молодь продовжуватиме із мужністю та стійкістю відбудовувати в майбутньому Україну!