Зінчук Людмила, 1 курс, КЗ КОР "Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І.С. Нечуя-Левицького"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Даниленко Роман Михайлович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це подія, про яку ніколи не хочеться думати, але вона увірвалася в моє життя несподівано і жорстоко. До 24 лютого 2022 року війна здавалася чимось віддаленим і важко було уявити, що вона наблизиться безпосередньо до мого дому. Однак, того дня все змінилося. Я прокинулася від дуже гучних звуків і спершу не зрозуміла, що сталося. Лише через деякий час усвідомила, що це початок повномасштабного вторгнення.

Перші мої емоції були сльози й страх. Мені було страшно та важко повірити, що це дійсно відбувається зі мною та моєю країною.

Кожного разу, коли звучала сирена повітряної тривоги, я та моя родина бігла у погріб, намагаючись знайти захист. Я відчувала дуже великий страх, кожна сирена здавалася кінцем світу. На дев'ятий день війни ми вирушили до Франції. Нас було одинадцять дітей, а також бабуся, тітка та її маленька донька. Дорога була дуже важка, ми чекали на кордоні близько 18 годин, але все-таки дісталися до Франції. І хоча ми відчували полегшення, що залишили країну, де була війна, сум за домом і друзями не залишав нас.

У Франції згодом до нас приєдналися мої батьки, а через два місяці бабуся та тітка повернулися до України.

Ми прожили у Франції вісім місяців, і цей час став для мене справжнім випробуванням. Мене зарахували до французької школи, але навчання давалося дуже важко. Я не знала мови, тому навіть прості завдання здавалися непосильними. Однак з часом я почала адаптуватися до нових умов, знаходила друзів серед однокласників, поступово розуміла мову.

Хоча життя у Франції здавалося спокійнішим, я завжди відчувала внутрішню тривогу та бажання повернутися додому.

Зрештою, ми повернулися до України. Однак радість щастя від повернення була недовгою. Через рішення Служби у справах дітей, які наказали батькам вивозити нас, ми були змушені знову виїхати. Наша родина має статус  ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу), тому в батьків не було інших варіантів. Ситуація стала ще складнішою. Важко було постійно залишати рідний дім, знаючи, що наші близькі друзі та родичі залишилися в Україні.

Зрештою, після 11 місяців життя у Франції  ми знову повернулися додому, але почуття страху та тривоги залишилося.

Війна дуже сильно вплинула на мене. Я стала боязкою, замкнутою, і мої емоції часто виходять з-під контролю. Те, що раніше здавалося незначним, тепер викликає у мене паніку. Я почала боятися темряви та гучних звуків, що стали постійним нагадуванням про війну. Життя більше не відчувається таким безпечним, як раніше, і ця зміна є не тільки фізичною, але й психологічною. Я відчуваю, що змінилася не тільки я, але й усі мої рідні.

Зараз я студентка першого курсу і живу в гуртожитку. Кожного разу, коли лунає сирена, ми всі повинні йти до укриття.

Більшість ночей ми змушені проводити в укритті через постійні повітряні тривоги. Це повертає мене в ті дні, коли ми ховалися у погребі, намагаючись знайти захист. Мені дуже важко переживати ці моменти знову, і вони впливають на мене не лише фізично, але й морально. Щоденний стрес виснажує, а страх перед невідомістю часто лякає.

На завершення, я хочу сказати, що війна назавжди змінила мене і мою родину. Наше життя вже ніколи не буде таким, як до війни.

Ми втратили не лише фізичний спокій, а й внутрішню стабільність. Цей досвід вплинув на кожного з нас, і хоча ми намагаємося жити далі, тінь війни завжди залишається поруч. Проте я вірю, що з часом ми знайдемо нову силу та нові шляхи для відновлення миру та спокою в країні. І я дуже сподіваюсь на те що війна скоро закінчиться і ми будемо жити у вільній, мирній, цілісній, демократичній та незалежній Україні.