Сітніков Максим, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №54 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрущенко Тетяна Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна почалася зненацька. За декілька днів до війни, коли ми з другом повертались додому, ми розмовляли про війну, але ніхто з нас не вірив, що вона може розпочатися. В цей час моя мама була в столиці. Вона поїхала туди на виставку і зустріла війну саме в Києві. Чи уявляєте ви, як відчуває себе дитина відірвана від матері, коли навколо дорослі тільки і говорять про війну?

Двадцять третього лютого я розмовляв з мамою і ми зійшлись на думці, що війни все ж таки не буде, напруга пішла на спад. Але наступного ранку життя змінилось…

Двадцять четвертого лютого о сьомій годині ранку, як і завжди я прокинувся до школи. Аж раптом чую, що мій батько вже теж прокинувся і розмовляє з мамою по телефону. Я ще раз перевіряю час. 07:00. Дивно. Бачу, що прийшло повідомлення від вчительки: «В школу сьогодні не йдемо». Що сталося? Все це дуже дивно. Тато закінчив розмовляти з мамою, яка хотіла їхати в Харків, але тато її відмовляв. Та вона все ж таки в обід була вдома.

Батько мені сказав: «Ти вже пів війни проспав. Ти що не чув вибухи?» Я вибухів не чув.

Тато поїхав в лікарню за дідусем, а я ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Як я і казав, в обід повернулася мама. Коли всі їхали з Харкова, вона їхала в Харків. Коли ми зустрілися, то плакали.  Наступного дня ми переїхали до бабусиного будинку, бо в неї був підвал і можна було сховатись. Щоб хоч якось відволіктись від війни, ми грали в дартс. Також я почав читати книгу «Українські повісті» Миколи Гоголя, яку придбав ще на новий рік. Книгу на майже сімсот сторінок я прочитав за декілька днів. Ще до війни я почав багато читати, а після вторгнення московитів прочитаних книжок стало в рази більше.

В кінці березня ми повернулись до нашої квартири. Біля будинку прилітало, тож в моїй кімнаті не було вікна - вибухова хвиля розірвала його ще на початку місяця.

Ми гуляли з друзями, ніби не було війни. Щодня писали один одному, і завжди серед усіх повідомлень було найважливіше: «Всі живі?». Десятого квітня ми поїхали в Полтаву. Довго там не затримались, вже через тиждень поїхали в Київ. В столиці було прикольно. Ми з батьками і бабусею багато гуляли, відвідали всі туристичні центри столиці. У Києві ми відсвяткували мамин та тітчин день народження.

Попри все я не переставав вчитися. Ще в березні ми класом організували собі навчання математиці з одним з батьків нашого однокласника. А в квітні відновилася школа.

В кінці травня ми повернулися в Харків. Це був сірий дощовий день. Але ми були щасливі. Ми вдома. Наступні тижні й місяці пролетіли швидко. Ми пережили удари по Харкову, раділи звільненню Харківщини і Херсона, сиділи без світла, але попри це ми не зламалися.

Вже тисячу днів я живу під час війни. Не найкраще дитинство, погодьтесь.

Але я вже не боюсь ні ракет, ні шахедів, ні винищувачів. Єдиний мій страх - це втратити близьких, бо кожен день кожен українець знаходиться в небезпеці. Якби тільки уявити, скільки залишилося живих дітей, коли б не війна… Але ми живимо далі! Ми українці і ми все витримаємо! Слава Україні!