Шворінь Людмила Миколаївна, вчитель, Комишуватський ліцей Рівнянської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, що у кожного свій шлях у житті. Так, вірно. Кожна людина торує свою нелегку життєву стежину з радощами і болями, з сумом і печаллю. Але буває в історії покоління такий період, коли народ, суспільство мають спільний шлях. І йдуть ним поруч  один з одним. 1000 днів війни. Це лише сказати – днів! А здається, вже 1000 років. Який мій шлях у цій війні? Та такий же, як і у багатьох українців: в тривозі, у печалі, часом у відчаї,  більше у надії і вірі.

Пишу есе на цей конкурс вже вдруге. Не тому, щоби мене якось відмітили чи отримати приз. Ні. Може, моя розповідь когось підтримає, надасть сили чи надію, що людина не сама в цьому хаосі.

Рівно за місяць до початку повномасштабного вторгнення  я зламала ногу, не могла ходити, перебувала на лікарняному.  Простір, обмежений чотирма стінами – це не для мене!  Для мене активної,  жвавої, непосидючої  у свої 63  (!) роки це було великим шоком. А тут ще й дзвінок у 5 годин ранку від невістки: «Харків бомблять!», куди в ніч відправили внучку-студентку після карантину  на заняття.  Світ перевернувся!  І серце завмерло…

Що далі? Біда постукала в кожен дім. Тривоги, хвилювання, біль розлук, невпевненість в завтрашньому дні – все це заповнило наші серця і душі.  

У когось чоловік, брат,  батько там, на нулі. У мене там син і зять. Тримають оборону. Бережуть сон мій і  своїх дітей, моїх внуків. Вони – наша броня. Але вони ТАМ! Навколо повно горя. Куди йти, куди бігти? Питання про те, щоб виїхати з України в більш безпечне місце взагалі не стояло. Як це покинути батьківщину?

З Кривого Рогу донька привезла ще двох онуків. Та і тут поруч живуть ще троє. Отже, будемо разом триматися, жити і вірити.

З початку війни мій дім став тимчасовим прихистком і для двоюрідної племінниці з донькою, кумами, їхньою мамою, маленьким песиком та кицею. Потім для двоюрідної сестри з чоловіком, їхнього внука з товаришем, свахи. Я була рада, що хоч чимось моя сім'я може їм допомогти. Адже цей шлях все одно торувати нам разом.

Яким же ще був цей мій шлях протягом цих 1000 днів? Шлях, сповнений тривог, розлук, втрат, сумнівів, надії.  

Пішли у засвіти тато і дві рідні тітки. Провели в останній путь чотирьох своїх учнів. Пережили тяжке поранення  і контузію чоловіка доньки.  Забрали внука з Кривого Рогу, щоб міг тут повноцінно навчатися.  Відправили на фронт двох братів. Хвилювання за сестру з племінниками , що проживає у Києві. Вони теж не здаються. Вдома боремося з тяжкими наслідками діабету у чоловіка. Що дає втриматися на цьому шляху, не збочити? По-перше, робота. Я працюю вчителем у ліцеї. І це надає мені сил, бо я чудово розумію, що тут я найбільше потрібна, тут я найбільше зможу  зробити для наближення перемоги.

Так завжди говорю і дітям: «Наші захисники там, на передовій. А у нас свій, навчальний фронт».

По-друге, маленька волонтерська допомога. Завжди доначу, разом з учнями та колегами по роботі  плетемо маскувальні сітки, збираємо гостинці захисникам у «Коробочки тепла», беремо участь в акціях «Смілива гривня», «Монети вдячності», проводимо благодійні ярмарки. Робимо так, як і всі інші українці. І кожний з нас проходить тут власний шлях, шлях віри та ствердження, шлях людяності і справедливості.

Мій день починається і закінчується новинами з фронту. Важка дуже ця дорога до Перемоги.

Але іншої для мене просто не існує. Я по життю оптиміст. Завжди думаю і кажу, що нашим хлопцям там, на фронті,  набагато важче. І це дає сили жити, не опускати руки і рухатися вперед! Ми повинні подолати цей шлях! А як же інакше?