Перелома Вероніка, 9 клас, Слов'янський ЗЗСО I-III ступенів № 6 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванова Людмила Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чесно кажучи, я довго не могла згадати ті події, адже моя пам’ять неначе закрилася від шоку. Але 24 лютого 2022 року назавжди та незворотно змінив моє життя. Коли мати розбудила мене, її слова: "Почалася війна" прозвучали як страшний вирок. Я, ще в полоні сну, почула вибух. Від жаху у мене затремтіли коліна, а серце завмерло від страху та нерозуміння. Моя мати металася по хаті, з її очей лилися сльози паніки, а вона сама тремтіла. Вона намагалася зателефонувати всім, кому тільки могла, а я, затискаючи кулаки, намагалася дізнатися, що відбувається, але їй було важко зібратися.

У перші два-три дні я тремтіла, але якось взяла себе в руки. Думаю, що війна 2014 року вплинула на мене тим, що я могла прийняти факт, що війна все ж таки можлива, і її можна пережити.

Але через паніку людей навколо, які боялися та губилися від незнання майбутнього, я підхоплювала цей тремтячий страх. Я намагалася придушувати паніку, але відчуття страху сковувало мене в полоні жахів та кошмарів. Я пам’ятаю те відчуття, ніби страх проникав у шкіру. Батьки вирушили за продуктами та готівкою, але в місті паніка заважала цьому. Я залишалася одна вдома, у зимовому одязі, готова бігти до холодного підвалу при кожному вибуху. Наодинці з цією реальністю я намагалася відволіктися.

Протягом першої половини року я практично не спілкувалася з друзями. Коли минуло пів року, я зрозуміла, що моє життя стало порожнім і рутинним.

Я прокидалася приблизно в обід, їла, залипала в телефоні і знову засинала. Це відчуття безпорадності тиснуло на мене, мов тягар, хоча я розуміла, що так живуть усі. Життя стало лише спостереженням за подіями на екрані. Тоді всі українці та сім'ї наче об'єдналися і були опорою одне для одного, але це не могло тривати вічно. Невдовзі почалися звинувачення і конфлікти через дрібниці. Мої батьки активно допомагали і досі допомагають цивільним, організовуючи видачу гуманітарної допомоги.

Вони витрачають багато часу і зусиль, щоб забезпечити людей необхідними ресурсами, і я також приєдналася до них у цій важливій справі.

Я активно долучалася до збору та розподілу допомоги, адже вважаю це своїм обов’язком у такі складні часи. Моя сестра створила онлайн-групу, де люди можуть ділитися інформацією про наявні можливості гуманітарної допомоги та волонтерської діяльності. Це дуже важливий ресурс для багатьох, хто хоче долучитися до допомоги іншим або потребує допомоги. Я справді пишаюся тим, що можу, хоч якось, зробити свій внесок у покращення життя людей у такі скрутні моменти. Відчуваю, що навіть маленькі дії можуть мати велике значення, і я щаслива, що можу бути частиною цього процесу.

Найстрашнішим моментом у моїй пам'яті став вибух снаряда в дитячий будинок. Коли ми почули перші вибухи в нашому місті, я вже звикла до цього жаху, але тоді стало інакше.

Коли снаряд влучив у дитячий будинок, раптом згасло світло, а гуркіт був таким потужним, що у мене затремтіли руки. Ми ледь встигли вибігти в підвал. Ті ночі, проведені в підвалі, стали справжнім кошмаром. Цей жах залишив у мені слід, який ніколи не зітреться. Відчуття безпорадності, страх і тривога стали невід'ємною частиною мого життя. І хоч зараз ми намагаємося відновити звичний ритм, я розумію, що нічого вже не буде таким, як раніше.