Колесник Софія, учениця 8 класу КЗ "Лісностінківський ліцей Курилівської сільської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єрмощенкова Вікторія Едуардівна

Війна. Моя історія

Вітаю, мене звати Колесник Софія. Я учениця 8 класу і я хочу розповісти історію, як війна змінила моє життя. Раніше слово «війна» я зустрічала у книжках з історії. Я ніколи не мала думки, що вона прийде до мого рідного села. Вечір 23 лютого був звичайним для нашої родини, я повчила уроки та готувалась до останнього робочого дня тижня. На вихідні в нашої родини були плани поїхати до бабусі у сусіднє село та гарно відпочити.

Рано вранці 24 лютого я скрізь сон я почула гучні звуки, спочатку мені здалось, що це просто гроза. Прокинувшись остаточно, я почала міркувати, що зараз зима і гроза неможлива. Це напевно було щось інше. З сусідньої кімнати я почула тривожну розмову батьків, які мені і повідомили що почалась війна.

Мама мені і сестрі повідомила, що сьогодні ми залишаємось вдома, і ми почали збирати тривожну валізу. Батько в цей час пішов облаштовувати підвал. Вибухи ставали все гучніше і гучніше, літаки гуділи над дахом. Через декілька днів батьки мені сказали, що росіяни взяли наше село. Життя в окупації було зовсім не солодким. Колони російської техніки їздили нашою вулицею.

Вчились ми з сестрою дистанційно, нам дуже пощастило, що адміністрація нашої школи не пішла на співпрацю з окупантами, та ми мали змогу завершити 2021-2022 рік за українською програмою.

Окупанти постійно питали місцевих дороги до інших населених пунктів, але більшість односельчан залишались вірними власній Батьківщині. На власний ризик намагались передати місця дислокації росіян.

Багато вірних українців були взяті у полон через те, що не пішли на співробітництво з росіянами.

У постійній напрузі пройшло літо. Наближався новий навчальний рік, як саме він почнеться ніхто не знав. Знали лише одне, що не підемо вчитися за російськими програмами. Окупанти взялись реформувати освіту нашого району, завезли російськи книжки і символіку до школи. Тоді ми прийняли рішення, що будемо займатися вдома самостійно та не підемо до школи. Почалась осінь та 7 місяць життя в окупації. Здавалось, що це жахіття не завершиться ніколи! Але в перші тижні вересня ми почали помічати, що окупанти стали дуже стривоженими.

Вони постійно кудись пересувались. У нас зародилась надія на визволення. Дванадцятого вересня 2022 року ми знову почули вибухи. Це була підірвана ферма у селі та підстанції. Після вибухів до наших дворів підійшли Збройні Сили України і сказали радісну новину, що ми тепер вільні.

Після визволення у нашої родини була нарада щодо подальших дій. Залишатись вдома було дуже небезпечно, тому що росіяни постійно обстрілювали населені пункти. Ми вирішили виїхати у місто Харків. Війна дуже змінила наше життя, ми з сестрою дуже сумуємо за домом. Ці страшні події змусили нас швидше подорослішати та усвідомити життєві цінності. Тепер я зрозуміла, чому моя прабабуся завжди на свята бажала всім миру. Я впевнена, що добро переможе зло, і ми разом відбудуємо нашу Україну!