До війни я мешкала у Маріуполі з сином Георгієм. Майже всі бойові дії ми пережили там і дивом вибралися з міста 16 березня під обстрілами. Ми втратили своє житло, все втратили, і зараз ми проживаємо на заході України.

У 2014 році ми нікуди не виїжджали, тому що у місті було більш-менш нормально. Повномасштабна війна нас застала зранку вдома. Перша ніч, напевне, була найдовшою у нашому житті. Ніхто не міг спати, що буде далі ніхто не знав. Був стан невизначеності, нерозуміння, що робити далі, куди їхати, куди бігти. Тому ми так і лишилися в місті.

У мене були запаси продуктів, які я зробила 24 лютого. Але вони через півтора тижні майже всі закінчилися. Нас було багато. Всі мешканці будинку між собою ділили їжу. Запаси води швидко вичерпалися. Води в місті взагалі не було, ніхто її не підвозив.

Це була дуже велика проблема. Люди під обстрілами намагалися знайти місце, де можна набрати води. До речі, дуже багато людей загинули, коли шукали воду.

Труднощі полягали в евакуації. Тому що зв'язку не було, світла теж. Ніхто не знав – чи можна виїхати, чи не можна. Ніхто не розумів, яка ситуація в місті: чи захоплене місто окупантами, чи залишається українським, чи тривають бойові дії. І люди не знали, як їм евакуюватися. Ось це були труднощі.

Ми з дитиною вибиралися під обстрілами. Жодні служби вже не працювали - ніхто не міг людям повідомити, чи є хоч якийсь коридор, чи можна виїжджати. Це люди передавали між собою. Навіть у рупор ніхто не проїжджав і не говорив. Тому така трагедія і сталася в місті.

Яким дивом ми врятували своє життя, я досі не знаю. Нас Бог врятував. Це був суцільний жах.

Ми довго чекали в черзі на блокпості на виїзді з міста, потім виїжджали на Мангуш, який був уже окупований. Стояли на блокпосту орків шість годин, у Василівці ночували, у Токмаку. Взагалі евакуація була не продумана, не спланована. Ніхто не знав ні маршруту, нічого. Люди їхали самі. Нас так і попереджали: ніякої евакуації немає, ніяких коридорів немає, ви їдете на свій страх і ризик. Так і виїхали.

Але нам дуже допомагали місцеві жителі. Коли ми приїхали в Токмак, він був окупований, але всі допомагали, розселяли по своїх оселях, пропонували їжу, і це дійсно було зворушливо. Ми бачили, як вони ненавидять окупантів, як вони хочуть жити в Україні і як вони робили для нас усе, що могли. Ми й досі спілкуємося з тією родиною, яка дала нам прихисток.

До війни я працювала в суді і зараз теж працюю. Кожного дня я живу надією на звільнення України, на нашу Перемогу. Ми чекаємо звільнення наших міст, відновлення кордонів 1991 року. Ми в це віримо і це дає нам можливість не заглиблюватися в депресію, а чекати кращого.

Я не знаю, коли війна закінчиться, але у мене немає сумніву, що закінчиться вона нашою Перемогою. Ми дуже хочемо повернутися додому в рідний Маріуполь. Бачу своє майбутнє у вільній незалежній країні, якою буде захоплюватися увесь світ, і яка займе одне з перших місць у всьому світі.