Максим Картавий, 9 клас
Роменська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Роменської міської ради Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кошляк Олена Олексіївна

1000 днів війни. Мій шлях

Ми мусимо перемогти,
Нам перемога конче  треба,
Свобода й гідність на кону, наш рід не знищать, ми не вмремо.
Ми встоїмо, нам хватить сил, ми будемо жити, ми зростемо!
Наталія Грегуль

Чотири ранку... я сплю... мати будить і каже війна... як.... чому? Хто на нас напав? А у батьків не має відповіді... адже це зненацька і вони, як справжні батьки, намагаються нас заспокоїти. Боже... але ж я вже дорослий, Інтернет, телевізор, новини... я також все розумію.

Тікати... куди? Поїхали в село до бабусі, але від злої “русні” не сховаєшся, купа техніки по трасі поблизунашого будинку. Ми в погріб, просиділи там три дні та  повертаємося додому. 

Чому додому, чому не закордон, як більшість? Пояснюю: « Бо ми українці і ми патріоти рідної землі, а головне, що перемога на нашому боці, бо в нас є те, чого немає у ворога - згуртованість, сила духу, відповідальність та любов до  своєї землі»

... батько пішов боронити нашу Батьківщину від загарбників...

Іде війна, сотні чорних та страшних днів і ночей минає з невтішними новинами, сирена за сиреною, ракети та “шахеди”, скалічені душі та тіла наших військових і не тільки їх. Боже, а діти... маленькі діти.  Окупанти руйнують наші міста, плюють на нашу країну, все це перетинається з потоком брехні, фейків та ІПСО. Боже... страшно... батько будучи далеко заспокоює: - «Сину, все добре, ми переможемо». Питаю його, як, коли? А він каже: «Тримайся і вір у ЗСУ, ми незламний народ і об’єднані як ніколи. Ми вперто йдемо до перемоги і клятій росії наші землі не віддамо!» Я відповідаю: «Так, татку,ти правий ми сильний народ, любимо сою Батьківщину і кожен намагається внести свою частку в Перемогу. Ми сумуємо і чекаємо тебе додому, я вірю, що наша країна скоро стане на ноги».

Я пишу ці рядки і моє серце стискається від болю.  Скільки згублено життів, скільки зруйновано домівок, навчальних закладів...

Адже на даний час діти вимушені навчатися вдома  задля своєї безпеки, малеча також не ходить до садочків. Життя від тривоги до тривоги... з одного боку намагаєшся будувати плани на майбутнє, з іншого невпевнений у завтрашньому дні...

Це опис не 1000 днів війни, а лише його мала частина. Описати все не вистачить сили та паперу, бо це так моторошно та боляче. Хочеться лягти спати і прокинувшись сказати собі, що це був лише сон. Але це не так. Я хочу щоб скоріше закінчилася війна, щоб мій татко повернувся  додому.

Знаєте, як важко чекати від нього дзвінків і почути, що в нього все добре. А я вірю і слухаю його, ще й підтримую... я ж чоловік... майбутній захисник... Хто ж як не я підтримає його...

Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога,  попереду нас чекає перемога, вільне та щасливе життя. Нічого не може бути сильнішим за нашу віру, бо кожен українець на своєму фронті віддано воює за свою країну, як волонтер, учитель, учень, військовий, медик, банкір, журналіст.... Ми люди, які підтримуємо один одного і ніколи не  стоїмо осторонь чужої біди.І ви думаєте, що ми не зможемо перемогти?

У нас є три речі: підтримка, захист та любов до рідних і своєї землі.І підсумовуючі свою розповідь хочу ще раз повторити: «Ми все подолаємо та обов’язково  переможемо!»

Настане  скоро світлий день,
Війна скінчиться, ворог щезне,
Ми вирвемося з пекла, ми не вмрем,
В долонях Бога Україна вся воскресне!

(Наталія Григуль)