Юлія Піскарьова, 11 клас
«Харківський ліцей №154 Харківської міської ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Тельна Світлана Миколаївна

1000 днів війни. Мій шлях

Був 2014 рік. Аж не віриться, що з того моменту пройшло так багато часу. Мені тоді було лише 6 років, але я добре пам'ятаю, як усі навколо говорили про війну на Донбасі. Пам'ятаю, як моя бабуся казала: «Хоч би це не дійшло до нас, якби тільки ми цього оминули». Та йшли роки, і війна забувалась. Здавалось, що це десь там далеко. Здавалось, що цього й нема.

І от, через вісім років почали попереджати про новий напад росії, цього разу більший і страшніший. Не обійшли ці розмови і наш клас. «Війна? Та хіба таке може бути? - казали ми 23 лютого, - ні це точно неправда»! Важко сказати: чи ми дійсно в це не вірили, чи лише не хотіли. Хай там що, наступний день назавжди запам'ятався кожному українцеві, поділивши життя на «до» і «після».

Отже, 24 лютого я прокинулась від вибухів і пострілів за вікном. Схоже, однієї лише віри, що все минеться, виявилось недостатньо.

Страх, шок, паніка тоді заполонили все навколо. У той складний час надзвичайно важливою була підтримка близьких. Та було ще дещо, що допомагало вижити, не втративши здорового глузду. Це бойовий дух, віра у свої сили та в нашу спільну Перемогу. Тож не дивно, що люди віднайшли в собі мужність і готовність давати відсіч ворогу.

Через кілька днів ми з мамою вирішили виїхати з Харкова до моєї бабусі.

Громадський транспорт тоді не ходив, тож нам довелось пішки йти до автостанції. Важко було тоді проходити повз знайомі місця, розуміючи, що це може бути востаннє. На щастя, до містечка, де живе моя бабуся, нас підвезли небайдужі люди, за що я неймовірно їм вдячна.

Після цього моє життя сильно змінилось: відпочинок і дозвілля відійшли тоді на другий план. Замість того, щоб бачитись щодня зі своїми друзями, я вчилась онлайн у чужій школі з незнайомими людьми. І все ж, думаю, мені пощастило з тимчасовими однокласниками, адже вони виявились дуже привітними і готовими допомогти.

Я тоді дуже сумувала за рідним Харковом, за його затишними вулицями, квітучими парками, широкими проспектами. Думаю, усі тоді хвилювались через його обстріли, розуміючи, що життя там уже не буде таким, як раніше.

Пробувши у бабусі рік, ми вирішили повернутись до рідного міста. У той день, коли ми приїхали, я відчула себе справді щасливою. Усе навколо було таким теплим і рідним: метро, знайомі будинки, магазини, сквери і, звісно, люди. Усмішка не сходила з мого обличчя кілька днів, навіть попри обстріли.

За ці 1000 днів багато чого трапилось у моєму житті, та найбільше, без сумніву, змінився мій світогляд.

Кожна наша дія певним чином впливає на майбутнє. Раніше я про це навіть не замислювалась, та зараз мені зрозуміло, що важкі часи, у яких ми опинились, є наслідком наших вчинків у минулому. Ігнорування війни, толерування росії у медіа, корупція, несерйозне ставлення до виборів та аполітичність –  усе це помилки, за які нам доводиться платити високу ціну. Та я переконана, що наше життя повністю залежить від нас самих, і відповідальне ставлення до своїх громадянських обов’язків, усвідомлення своєї ролі в суспільстві – це важливі кроки до побудови нашого щасливого майбутнього.