«Біля входу майже в кожен підвал з’явилися таблички з написом «Бомбосховище»

Спокійне розмірене життя Олександра і Уляни перервалося через війну. Вони врятували себе та свою маленьку дочку, виїхавши до Маріуполя, проте досі поневіряються по чужих кутках. По інший бік лінії розмежування залишилися їхні рідні, із якими можна спілкуватися тільки по телефону. Побачитися поки нереально.

Ми – сімейна пара Борщук, Олександр і Уляна, родом із Єнакієвого. Кілька довоєнних років ми жили в Донецьку. Я працював у керуючій компанії Метінвесту, а Уляна виховувала нашу доньку Машу, яка з’явилася на світ за пару років до початку конфлікту.

Донецьк до війни був гарним, сучасним містом, що розвивалося, місцем великих можливостей для молоді. Нам з Уляною там дуже подобалося. Тільки відкрився оновлений аеропорт, з розмахом пройшло Євро-2012 на «Донбас Арені».

А вечорами на центральних проспектах було, мабуть, яскравіше, ніж на Єлисейських полях. Чудовий час, живи й радій. У нас було стільки планів на майбутнє... Ми навіть подумували про своє житло в Донецьку.

Відчуття тривоги з’явилося в кінці лютого 2014-го. На вулицях і площах Донецька стали збиратися мітинги. Але початок війни здавався нам розмитим, нічого не віщувало великої біди. Працювали банки й магазини, курсував громадський транспорт. Підприємства Метінвесту стабільно діяли як у Донецьку, так і в Єнакієвому.

А реально тривожні дзвіночки почали лунати із середини квітня. На вулицях Донецька з’явилися озброєні люди в камуфляжі. Вони захопили обласну й міську адміністрації.

На шляху в Єнакієве з’явилися блокпости. Із другої половини травня над Донецьком стала кружляти бойова авіація.

Офісна будівля [де працював Олександр] знаходилася недалеко від аеропорту, тому канонада й розриви снарядів протягом місяця стали постійним шумовим фоном робочого дня. Але наша сім’я жила в центрі міста, тому спочатку не було такого гострого відчуття небезпеки.

Якоїсь миті біля входу майже в кожен підвал з’явилися таблички з написом «Бомбосховище», а ночами виразніше стали чутні вибухи з боку аеропорту й Авдіївки. Співробітникам все більше доводилося думати про безпеку свою та своїх близьких, ніж про вирішення робочих завдань.

У керуючій компанії це прекрасно розуміли й запропонували кожному члену команди продовжити роботу в одному з міст присутності Метінвесту, на підконтрольній нашій владі території. Ми вважали за краще Маріуполь, тому що більшість колег були родом звідси. Що стосується рідного Єнакієвого, воно на той час уже стало непідконтрольним. У місті спостерігалися перебої з водою, електроенергією й постачанням продуктів, почалися обстріли околиць.

В один з липневих днів наша сім’я з маленькою Машею, завантаживши у свій автомобіль найнеобхідніше, вирушила в місто біля моря. І зразу ж, як і переважна більшість переселенців, зіткнулася з житловими проблемами.

Із перших же хвилин після приїзду до Маріуполя, а це була сьома ранку, ми почали телефонувати ріелторам. І протягом дня отримували одну й ту ж відповідь: вільних квартир немає. Лише до п’ятої вечора вдалося підшукати житло. Це була квартира в стані ремонту, і вже в листопаді на її стінах стала проступати цвіль. Залишатися тут із дитиною було неможливо. Довелося знову міняти житло. А це стрес і чергові витрати. Оскільки Маша вже пішла в дитсадок у цьому районі, щоразу ми шукали новий куток саме тут. Зараз проживаємо вже в четвертій за рахунком орендованій квартирі.

Спочатку ми, як багато наших колег, планували перекантуватися в Маріуполі місяців три-чотири, а потім повернутися додому. Повірте, навіть у липні 2014-го, коли на Донбасі вже щосили гриміли гармати й міномети, багатьом донеччанам, горлівчанам, єнакієвцям здавалося, що воєнні дії довго не триватимуть, а мир і законний порядок скоро відновляться. Але, на жаль, як свідчить східне прислів’я, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове...

Війна – це велика трагедія. Перш за все – чиїсь поламані долі, чиєсь скалічене життя. Складно все і в нашій ситуації. Ми тиняємось по чужих кутках, практично не бачимо батьків, за долю яких хвилюємося.

Здавалося б, до Єнакієвого звідси якихось 220 кілометрів. Але діставатися туди доводиться більше доби, і за це потрібно заплатити величезні гроші. Причому з кожним днем дорога додому стає все складнішою.

До речі, і до карантину потрапити додому на свята або під час відпустки було справою непростою. Багатогодинні черги на блокпостах у спеку й холод, перевірки людьми зі зброєю... Хто б міг подумати років сім тому, що таке буде можливо в нашій благополучній Донецькій області? Щоправда, нерідко з дитиною в машині нас пропускали вперед, молода сім’я викликає більше довіри у військових. Ну, а як вам, наприклад, гак по Макіївці довжиною в 300 кілометрів? І все для того, щоб безпечно проїхати від в’їзду з боку Донецька на виїзд в напрямку Єнакієвого?

Для нас усі ці роки пов’язані з постійною турботою про своїх рідних і близьких. Адже ми тут, у стабільному й мирному Маріуполі, а вони там, за лінією розмежування...

Як нам було чути по телефону, що їм третій день поспіль доводиться ховатися в підвалі через обстріли? Таке постійно траплялося в перші років півтора війни.

Та й зараз там є чимало проблем, допомогти у вирішенні яких ми, перебуваючи в Маріуполі, не в змозі. Але зв’язок із ними тримаємо постійно, підтримуючи близьких хоча б словом.

І приємно усвідомлювати, що є ті, хто щиро готовий допомогти тим, хто потрав у біду. Я говорю, насамперед, про волонтерів Фонду Ріната Ахметова, які привозили продуктові набори в наше рідне Єнакієве. Вони реально допомогли багатьом нашим знайомим і родичам, за що їм величезне спасибі.