Я народився й виріс в смт Пантелеймонівка (Горлівка) Донецької області. Як багато однолітків, до 2014 року жив звичайним життям – студентська пора, безтурботність, великі плани на життя й відкритість світу.

Ніхто й подумати не міг, які мають бути всім випробування та горе

Навчався я тоді в ДонНТУ, наша кафедра тісно співпрацювала з Авдієвським коксохімзаводом, ми часто їздили на екскурсії та конференції до коксохіміків, зустрічалися з працюючими там випускниками ВНЗ. Ми знали, що після навчання точно не залишимося без роботи, знали, чого чекати найближчим часом. Усе було райдужно та зрозуміло.

На час, коли почалися бойові дії, я здавав державні іспити в університеті на бакалавра і крім навчання мало про що думав. Те, що відбувається навколо, не сприймав всерйоз, жив із повною упевненістю, що ці хвилювання тимчасові та скоро все буде в порядку.

Але ніхто й подумати не міг тоді, яким буде розвиток подій, які мають відбутися всім випробування та горе.

Це був день, коли наше селище піддалося масованому артобстрілу серед дня. Сиділи в підвалі другу добу, оскільки в квартирі просто неможливо було перебувати. Тоді й прийшло розуміння того, що ситуація переросла в щось велике та страшне. Незважаючи на це, під час активних бойових дій із сусідами й рідними намагалися не говорити про погане, а підтримували один одного як могли. У підвалі навіть грали в настільні ігри, щоб хоч якось відволіктися.

Найбільше мені запам’яталося час, коли три тижні в селищі не було ні світла, ні води. Усі жителі збиралися на височини на гаражах – звідти відкривався гарний краєвид на Донецьк, Макіївку й Авдіївку. Це було єдине місце, де мобільний телефон ловив мережу і можна було зателефонувати. Одного разу на цій височині почався обстріл, а ми просто стояли й дивилися, як просто в нас летять снаряди «Граду». Усі впали на землю й десь у голові промайнула думка: можливо, це кінець. Було дуже страшно.

Після чергового обстрілу, коли селище залишилося без електрики і серед загиблих виявився мій близький родич, залишатися там було дуже складно психологічно.

Тому з батьками вирішили переїхати до інших членів сім’ї в Полтавську область. Їхати довелося швидко й під обстрілами.

Там я довчився й отримав диплом, наша кафедра тоді переїхала в Покровськ (колишній Красноармійськ) і надала студентам можливість жити в гуртожитку. Після закінчення переїхав назад у Пантелеймонівку, дуже скучив за домівкою. Роботу знайшов на ЄМЗ, доводилося їздити на велосипеді до Корсуня, а там пересідати на автобус. І так кожен робочий день.

Коли Метінвест втратив контроль над діяльністю заводу, почалися труднощі: перебої із зарплатою, працювати ставало все складніше. Тоді я виклав своє резюме на сайтах пошуку роботи, і з часом мені відповіли з «Азовсталі». Працювати тут я почав у 2020 році. Усе дуже подобається: хороший колектив, соціальний пакет, цікава робота.

Загалом у Маріуполі я відчуваю себе в безпеці. У моєму рідному селищі, наприклад, діяла комендантська година, і якщо після її початку хтось сидів під під’їздом, могли забрати на кілька днів у камеру за порушення правопорядку.

Війна та всі події, до яких вона призвела, загартували, адже коли стикаєшся з таким, починаєш ще більше цінувати прості дрібниці, які непомітні в повсякденному житті.

Цінувати батьків, близьких, оскільки для мене зараз побачити рідних – майже розкіш. Я б не хотів нічого забувати, такі речі потрібно пам’ятати, щоб цінувати все, що в тебе є і чого навчився.

Зараз я мрію про можливість вільно приїжджати додому до батьків і рідних без різних перешкод. І щоб удома все знову було добре, як колись.