«Біжиш у підвал, а над тобою летять клуби вогню»

Війна для мене – це великий стрес, великий страх, щось незрозуміле, що відбувалося в нашому житті. За мої 52 роки подібного не бачила. Усе перевернулося в моєму житті.

Війна почалася навесні, коли в Слов’янську почалися бойові дії. А конкретно в нашому місті, в Мар’їнці, вона почалася 11 липня, коли летіли «Гради», коли все було голосно та яскраво. Прийшов страх і довелося евакуюватися. Бігти від цього страху і що далі, то краще.

Ми поїхали до родичів у Запорізьку область, до Бердянська. Коли були цілодобові бойові дії, ми перебували у родичів. Коли тікали з будинку, кидали в машину тільки найнеобхідніші речі, не замислюючись, що це затягнеться на сім років. Не думали про речі та матеріальні цінності. Нам було важливіше, щоб усі вціліли.

У нас з початку війни, в перший день бомбардування не стало ні світла, ні газу. Газу немає вже сім років. І ми не могли себе взимку обігріти. Спробували поставити буржуйку, але теж не допомогло, і нам довелося евакуюватися в Максимільянівку, за 15 кілометрів від нашого будинку. Там ми орендували будинок і жили чотири місяці.

Побувши ще й у родичів майже місяць, ми повернулися додому, бо чоловік працював у Мар’їнському відділі охорони здоров’я водієм. Тоді лікарня працювала, і він обслуговував людей, у яких були інфаркти, інсульти. Було багато літніх людей, які не змогли евакуюватися. Ми повернулися додому, обладнали підвал, поставили два ліжка. Світла не було.

Важко було бачити бойові дії на власні очі щодня. Ти сидиш у будинку, а за ним починаються звуки: міномети працюють, «Гради» летять, ми вискакуємо з дому одягнені, а коли холод настав, то і без верхнього одягу. Біжиш у підвал, спускаєшся, а над тобою летять клуби вогню, і ти не знаєш, куди воно впаде. Це страшно.

Коли ми тільки приїхали, бойові дії тривали, і в першу ніч, як тільки ми лягли спати, почали стріляти, а десь близько четвертої ранку полетіли «Гради». Вони летіли над нашим будинком, і такий дзвін лунав, якого я в житті не чула. Потім навіть якщо несильно починали стріляти, ми вже спускалися в підвал і намагалися перебувати там. Це тоді для мене був шок і для чоловіка.

У 2016 році, в березні будинок розбили – було пряме влучення. Але ми там не проживали, перебували в іншому житлі. Будинок повністю був зруйнований в березні, а в серпні ми дізналися, що у чоловіка онкологія. У цей рік за якихось чотири місяці відбулися дві події, страшні для нашої сім’ї, і хочеться це все забути, але однаково згадуєш іноді.

Змінилося життя як морально, так і матеріально. У нас троє дітей, усі одружені, заміжні, всі роз’їхалися по різних кутках, хто де міг влаштуватися, знайти роботу. Раніше ми проживали всі майже в одному місті, бачилися. Тепер стали сумувати за дітьми, за внуками. Стали більше переоцінювати моральні цінності, здоров’я. Матеріальних цінностей не стало існувати для нас. На своє життя ми вже по-іншому дивимося.

Коли були сильні бойові дії, жили одним днем. Не було цікавості до життя, нічого не хотілося, ні на що не підіймалися руки. Житло приходило в непридатність з роками, але нічого не хотілося робити, ні ремонт, нічого...

Скажу відверто, раніше ми з чоловіком не розуміли один одного до кінця, твердо стояли на своїх ногах, були якісь недомовки. Але коли почалася війна, ми більш зблизилися. За ці сім років ми стали більш згуртованими. Горе завжди об’єднує.