Дівчина, що швидко подорослішала на війні, розповідає, як мама ховала їх із братом і сестрою в підвалі. Як бабуся залишилася одна в місті, куди сім’я Вероніки не може приїхати вже дуже давно. Та й питання брата заганяють усіх у глухий кут.

Війна – це складно. Там, де я жила, бойових дій не було, але було чутно, що вони поруч. Однаково було страшно, через це ми й поїхали. Але для мене війна триває, тому що я не можу повернутися додому. У мене там бабуся одна залишилася. Мені дуже сумно, тому що я не можу її побачити через війну.

У 2014 році у нас військової техніки багато їздило, а до ладу ніхто нічого не розумів. Мені тоді було 14 років, і коли перший раз проїжджала техніка, було зрозуміло, що щось відбувається. Тоді були чутні постріли здалеку, а коли техніка йшла повз наше село, саме тоді я багато чого зрозуміла.

Було три дні, коли дуже сильно стріляли, і ми сиділи в підвалах постійно, батьки не дозволяли виходити. Звикаєш, що постійно стріляють, як ніби так і має бути. Діти вже звикли, не особливо звертають увагу, а батьки: «Сидіть-сидіть, не можна виходити!»

У мене ще маленький братик і сестричка. Дімі шість років, а тоді йому було два рочки, та ось зараз він став часто піднімати тему, чому там була війна, де ми жили. У нас у сім’ї цю тему ніхто не обговорює, а ось він починає підростати та чомусь постійно задає такі питання. Звідки він може пам’ятати? Безпосередньо ж ніхто нічого не розповідає...

Я дуже не хотіла їхати. Я у школі вчилася, у мене багато друзів було, не хотілося переїжджати, я переживала. Ми сиділи одного прекрасного вечора, розмовляли, що ходять чутки, ніби знову почнуть сильно стріляти. Наступного ранку я поїхала до школи та забрала документи, а після обіду ми поїхали до Маріуполя. Було все спонтанно, ніхто нічого не зрозумів. За один вечір вирішили, хоча давно думали. Не хотілося бабусю з дідусем залишати. Вони і не погодилися б на переїзд.

Усе хотілося б забути. Але ці події надовго відклалися в пам’яті, хоча я до цього спокійно ставлюсь. А мама моя кожного шереху боїться. Коли починали стріляти, вона нас усіх збирала, а то й до підвалу, то біля стіни несучої, ми біля неї сиділи. Вона подушками нас обкладала та дуже переживала.

Повертатися не планую. Я вже доросла людина та усвідомлюю всі події, що відбуваються. Я в безпеці, поки я тут. Я чекаю, коли відкриють кордони, щоб ми поїхали до бабусі, я її вже більше року не бачила. Але там я навряд чи буду відчувати себе в безпеці.

Звичайно, я мрію, щоб це все закінчилося, все нормалізувалося, щоб люди нормально жили, щоб ми туди могли їздити. Це ж ненормально, коли до мого рідного дому їхати на машині півтори години, а зараз я не можу цього зробити.

Труднощі ще більше згуртували нашу сім’ю, ми стали ближчими. Ми дотепер у важких ситуаціях підтримуємо один одного, переживаємо. Я вже не живу з батьками, і сестра не живе, але однаково один одного підтримуємо та допомагаємо.