«Ми з дитиною, родиною, з батьками переховувалися у підвалі школи»

Війна почалася для мене, коли побачила багато людей зі зброєю у своєму місті Донецьку. Коли були захоплені адміністративні будівлі в наших містах. Оце так, мабуть, послідовно із цього почалася війна і усвідомлення того, що це жахіття.

Все дуже змінилося навесні, мабуть, у травні 2014 року, вже дуже було страшно. Страх тоді заповнював собою моє життя, бо в мене дитині було вісім років. Був страх, тоді, як ми з матір’ю лягали спати по черзі: вона спала, потім я.

Коли я вже зібрала тривожну валізу і вікна були заклеєні, щоб не повибивало шибки і скло… Це дуже змінило все.

Я не бачила безпосередньо вирви від снарядів чи як на моїх очах вбивають людей, на щастя, але ми з дитиною, родиною, з батьками переховувалися у підвалі школи, де моя донька навчалася. Це було на Спас, 19 серпня. Тоді були обстріли, земля гула так, що аж страшно.

Я нічого не можу забути, все пам'ятаю. Воно, може, не так яскраво вже, психіка людини прилаштовується, щоб людина з глузду не з'їхала. Перші два роки завжди хотілося, щоб я прокинулася, і це був сон. Ну не може бути у нас зараз війни! Кілька років таке бажання було, щоб це був страшний сон, фільм жахів. Але, як бачимо, це не сон.

Ми переїхали через війну. Мені треба було працювати, але працювати там я не могла. Знайшла роботу в Маріуполі одну, потім іншу, і я щаслива. Переїхала я 2 січня 2015 року, коли вже знайшла роботу.

Я в квартирі жила, не в приватному будинку, але дуже скучила за своєю домівкою. Я замислювалась над цим, і спочатку дуже хотіла повернутися, однозначно. А зараз я не можу відповісти однозначно на це питання.

В перші роки війни було важко. Батьки не отримували пенсію, там не можливо це було робити. Я працювала на кількох роботах, щоб утримувати свою родину. У Маріуполі винаймали житло у кількох родин, а потім дуже велике щастя сталося – держава прийняла програму для переселенців, які мають певний статус і категорію. Я живу зараз у квартирі, яку нам місто Маріуполь надало.

Це полегшило фінансовий стан, бо коли винаймаєш житло, це значно дорожче. Ну і треба пам'ятати, що те житло, яке на окупованій території, також треба утримувати, бо його можна втратити, його можуть там і забрати, і багато чого там статися може.

Я думаю, що ті, хто пережив і щось таке бачив, в безпеці не можуть себе відчувати. Ну, можливо, діти, які не дуже розуміли, що таке є смерть, що таке є страх. Можливо, вони адаптуються скоріше? А сказати, що я відчуваю себе в безпеці? У мене завжди страх, що це буде. Страх, мабуть, закінчиться, коли Україна буде на власних кордонах.

Я радію тому, що я маю. Для мене щастя – коли я іду на свою улюблену роботу. Для мене щастя, коли я бачу сонце, коли співають пташки. Війна змінила погляди на життя у тому сенсі, що людині для щастя справді дуже мало потрібно, але й дуже багато, бо спокій і впевненість великою ціною дається.