24.02.2022 ми прокинулися от вибухів, зібрали речі та виїхали у село, але там зрозуміли, що ще ближче до воєнних дій, та повернулися додому. Зразу було дуже страшно, 

наразі ми намагаємося просто жити. Давати дітям хоть трохи дитинства.

06.04.2022 – важкий для нас день, коли я з дітьми виїжджала у Тернополь. Ми не знали чи повернемся, чи захоплять наше місто. Чоловік оставався дома, а я з дітьми та собакою виїжджала. Дуже важко було на вокзалі, воспомінання дуже тяжкі.

Війна сама по собі тяжке випробування для дорослих, а для дітей це взагалі. Перший місяць діти не виходили на двір зовсім, з собакою гуляли тільки дорослі.

У першій день у місті хлібзавод перестав виготовлювати хліб, їздили у Дніпро (закуповували та у морозилку). 

Потім удалось купити мішок борошна у Метро (вистоявши пів ночі), пекли хліб дома. 

Якось діти прибігають і кажуть: "Там люди з оружієм". Ми живем біля поліції та прокуратури, дитина ні коли не бачила стільки людей с оружием, дужє злякалася що це росіяне.

Як артефакт діти мали осколки Орлана, якого збили над домом, але я настояла їх викинуть.