Пінчук Ярослава, учениця 10 класу Запорізької гімназії №11

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайленко Тетяна Вікторівна

Війна. Моя історія

Прокинувшись вранці, я не усвідомлювала всієї серйозності ситуації. З усіх каналів лунала інформація про початок повномасштабної війни в Україні. Я спочатку не повірила, чи мені так здалося… На мій подив, батьки поки були спокійні, і тому я теж почувала себе безпечно.

Але через 13 днів на станції крижаний холод обпікав нам шкіру. Я плакала, плакали члени моєї родини. Я вперше так боялася, але не за себе, а за своїх рідних.

Вокзал випромінював  страх, паніку та все ж  від нього так віяло  теплом рідного міста, яке не хотіло нас відпускати. Невідомість лякала мене. У своєму юному віці мені було важко це усвідомлювати, тому всі свої емоції  ховала за дурними жартами та сміхом. Було видно, що й батькам не просто, але вони трималися заради нас із братом.

Мені було страшно говорити на тему війни , я боялася, що мама з татом можуть не зрозуміти, що відчуваю, тому довелося весь страх утримувати всередині себе й бути сміливою дівчинкою.

Але страх у поїзді тільки посилився, провідник сказав, що якщо ми почнемо горіти, то потяг згорить упродовж двох хвилин. Тут же в голові почали миготіти образи людей, що розбивають вікна, як довкола пахне горілою шкірою та кров'ю, у вагонах чи під поїздом залишалися чорні бездиханні тіла.

Близько третьої години ночі повз нас пролетіла ракета і впала зовсім поруч. Це був перший вибух, який я почула майже через 2 тижні. Тієї ночі я не змогла заснути.

Два дні, що залишилися у вагоні ,пройшли спокійно. 10 березня, у свій день народження, я сиділа на вокзалі в Ковелі, їла вареники і плакала, плакала, знаючи, що моє життя вже ніколи не буде колишнім. Ще через 4 дні я прибула до Нідерландів, наступні місяці, проведені в цій країні, пройшли добре, війна мене вже не дуже лякала. Я сміялася, заводила нових добрих друзів і жила звичайним життям підлітка.

1 квітня я була спустошена смертю бабусі, вона якийсь час не знала, що ми поїхали в іншу країну, але потім дізналася дуже засумувала… Кожна наша розмова закінчувалася сльозами.

Я була в розпачі, коли  дізналася, що її більше немає, я не бачила її цілий місяць, я відчувала величезну провину за те, що мене не було поряд в останні її дні. Це я дозволила їй померти. Я знову вгамувала свій біль  і продовжила посміхатися. Так.Душа ридала,а я посміхалась…Це так дивно..Жахливо..Ми недовго пробули в  цій яскравій та цікавій країні і повернулися до України.

Мені знадобилося багато часу, щоб звикнути до сигналів тривоги на вулиці, але незабаром я почала засинати й прокидатися під звук сирени, що виє. У рідному місті я продовжувала жити звичайним життям, гуляючи, навчаючись та розвиваючись.

Цього літа я побувала в зруйнованому будинку свого друга, була вражена тим, що постраждалі люди допомагали іншим, їм було не байдуже . Вони оговтувались самі й допомагали сусідам.Кров текла  по їхніх щоках… Квартири, де їм колись було тепло й затишно, горіли червоним полум'ям, крики інших затихали під уламками.

Зараз я вже звикла до вибухів та постійної думки, що наступним буде мій дім та моє життя.

Я продовжую жити нормальним життям. Або я вдаю. Тваринний страх смерті не хоче покидати мене. Я вірю в ЗСУ, і знаю, що за нами перемога.