Павлов Даніїл, учень 9 класу Одеського ліцею №63

Вчитель, що надихнув на написання есе - Новосельська-Бабкова Вікторія Володимирівна

Війна. Моя історія

 П’ята година ранку… Мати мене тихенько будить. Не розумію навіщо. «Прокидайся, синку, почалася війна», - каже вона. Не до кінця можу зрозуміти, що відбувається. Невже війна? Та сама, про яку ми читали в підручниках з історії, про яку розповідав мій прадідусь? Війна, про яку ми чули з телебачення вже не перший рік, але тоді ще не відчували її до кінця, бо нам здавалось, що вона десь далеко? Дивлюсь в очі матері – вони серйозні та стривожені. Так, це та сама війна.

Думаю, той день я не забуду ніколи. Зрештою, як і мільйони українців, які прокинулися 24 лютого на світанку від вибухів, що лунали майже в усіх містах України. Збентежені батьки будили своїх дітей, намагалися, зберігаючи спокій, з ними говорити так, аби не злякати.

Мама говорила лагідно, але я відчував її внутрішнє напруження та занепокоєння, сумні очі та тремтячі руки видавали її тривогу. Батько вражав зовнішнім спокоєм, у ньому відчувалася чоловіча міць та непохитність. Як я в цей момент хотів бути схожим на тата! Але у мене всередині був розпач. Не хотілося вірити в цю жорстоку реальність. Хотілося так, як і раніше, прокинувшись, зібратися та йти до школи.

Мріяв, щоб все це мені просто наснилося. У той час заздрив меншому братові, який ще маленький і зовсім нічого не розумів. «Чому?» - роїлося в голові. У чому ми винні? Відповідей не було, був лише страх, невизначеність, що буде далі і як тепер жити.

Вирішили тимчасово покинути місто. І це стало для мене ще одним справжнім випробуванням. Перші тижні батьки ще вагалися, чи потрібно кудись переїжджати, бо спочатку звуки були десь далеко, але незабаром почалися дрони, постійна робота ПВО дуже близько від нас, вибухи вдень та вночі, а одного разу ракета влучила в багатоповерховий будинок, що знаходився недалеко від нашої школи. Ця трагедія забрала життя малесенької тримісячної дівчини, її матері та бабусі.

Страх за наші долі змінив батьківське рішення – і ми покинули місто. У бабусі з дідусем було набагато спокійніше, не було чути тривог, здавалося, що війна сюди ще не дійшла. Важко далася мені ця різка зміна місця проживання: всі мої друзі залишилися в місті, без них було сумно та самотньо.

Навкруги важкі зітхання дорослих та постійні розмови про війну, що велися пошепки, аби нас, дітей, менше лякати. Я кожен день пригадував наші прогулянки з друзями та довгі розмови. Так хотілося до них повернутися, але розумів, що поки не можна. Потрібно залишатись тут, підтримувати матір, щомиті відчувалась її занепокоєність.

Нам залишалось лише телефонувати один одному та під час довгих бесід мріяти про те, що незабаром ми всі побачимось знов, обіймемось, і все це будемо пригадувати лише як страшний сон.

Як добре, що в селі тоді зробили пункт допомоги воїнам, в якому потрібно було плести маскувальні сітки та готувати їжу для військових. Тільки це й допомогло мені відволікти думки, бо часом здавалося, що я вже на межі депресії.

А відчуття, що ти вкладаєш частинку себе зарази спільної мети всієї країни, давало сили жити далі і знов радіти кожному дню, бо ти його прожив недаремно.

Наближення перемоги – наша головна мета. І зараз кожна людина нашої сильної незалежної Батьківщини робить все можливе, аби кожна дитина багатомільйонної нації українців одного ранку почула: «Прокидайся, війна закінчилась!»