24 лютого 2022 року мою родину  розбудив дзвінок колеги, яка повідомила страшну звістку. Ми не знали що нам робити. Всі були на телефоні, один одному розповідали новини. 

Керівництво міста та поліція покинули все, ми опинились самі.  В перший день з’явились руські танки в Сумах. 

Бої точилися в усіх куточках міста, вибухи, обстріли. Ми постійно бігали в бомбосховище. Після того, як винищувачі скинули бомби, ми вирішили тікати в сусідню Полтавську область. Я мати-одиначка з дитиною без підтримки. Це був жах, надзвичайно страшно. 9 квітня 2022 р. після звільнення Сум, ми повернулись. Всю війну ми перебуваємо вдома, в Сумах. Над головою і зараз пролітають дрони та ракети,  гинуть люди,  руйнується цивільна забудова. 

Діти не ходять в школу, не мають щасливого дитинства. 

Ми віримо в перемогу українського народу. Слава Україні!

24.02.2024 р. я і дитина були вдома, збирались на роботу та в школу, як завжди, все було по графіку, по плану. Зараз життя одним днем. Моя дитина не вірила, що розпочалась війна. Та хіба ж можна було повірити, в цей абсурд, що у 21 сторіччі почнеться повномасштабна війна. Абсурд став страшною реальністю.

Найстрашніший день для нас був, коли винищувачі пролетіли над нашим будинком і скинули бомби. 

Дуже гучно було, все навкруги тремтіло.

Наслідки війни для моєї дитини – порушення сну, головний біль, не стабільний тиск, депресивний стан, нервовість, дратівливість, апатія. 

Постійне перебування в прикордонній області в зоні обстрілів – травма на все життя. Допомагає пережити дитині  війну – спілкування з друзями, заняття спортом, похід в кіно, прогулянки лісом, влітку купання в озері, катання на велосипеді.

На початку війни були великі черги в продуктових магазинах та аптеках, після  деокупації Сум, все наладилось.