Коли почалась війна, я була на останньому місяці вагітності. Через стрес почались передчасні пологи. Дитина народилась з вадами... Ми вирішили виїхати з рідної домівки, коли немовляті було всього 2 тижні. Старші дівчата важко пережили переїзд в іншу область. Старшій донці довелось вступати в інший навчальний заклад, ніж вона мріяла. 

Житло і стабільну працю ми втратили.

Дуже нечітко пригадую перший день війни. Пам'ятаю лише страх за життя своїх дітей. Середній донці не хотіли казати одразу, їй на той момент було 9 років. То вже згодом і сама все зрозуміла. 

Вона дуже боїться і досі звуку сирени, літака чи техніки.

Боїться лишатися одна або в темряві.

Найстрашнішим днем було 14 липня, коли ми приїхали складати вступні екзамени зі старшою донькою в Вінницю і був ракетний обстріл, багато жертв. А 

ми чекали поки дитина напише іспит і молилися за долю тих, хто потрапив в епіцентр вибухів.

Психологічно важко покинути налагоджене життя. Турбує тривожність за здоров'я і життя дітей. Ми ще в 2014 році відчули, що таке війна. Зверталися за консультацією до психолога. Новини кожного дня війни – це вже травмуюче для психіки дітей, а також смерть знайомих, розбите рідне місто...

Дуже рада, що нам не довелось голодувати чи жити в підвалі під обстрілами. Отримували гуманітарну допомогу від різних організацій.

В мене немає речей, з якими була б пов’язана моя особиста історія війни. Але мій біль – це кіт, якого лишили вдома на догляд бабусі. Діти дуже сумували за ним.  

Бабусі вже немає на цьому світі, а кіт втік.

Сподіваюсь він знайшов новий прихисток. Відчуваю провину.