Лівак Аліна, 11 клас
Дніпровський ліцей № 42 Дніпровської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шапошник Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

Що ви відчуваєте, коли чуєте з вуст своїх знайомих чи близьких це страшне слово? Чи які емоції у вас виникають, які думки та внутрішні суперечки? Я вважаю, що нічого приємного та веселого немає. Ви, напевно, як і всі ми відчуваєте постійну тривогу, смуток та неоднозначність. Незважаючи на все це, життя продовжується. Так, воно дуже змінилося. Але, напевно, уже ніколи ми не зможемо повернутися в минуле, тож ми повинні жити зараз, сьогодні. Це гасло мого життя.

Коли і як я усвідомила, що почалася війна? Це питання пробуджує в мене багато згадок та емоцій, які, як хвилі, повертаються раз у раз. Як і більшість українців, момент, коли я зрозуміла, що – ось, війна тут і війна сьогодні, було 24 лютого 2022 року . Цей день назавжди залишиться у моїй пам’яті, скільки б мені не було років. Я ніколи не зможу забути той ранок перед школою. О 5 годині я та моя родина почули надзвичайно гучні вибухи. Перші думки були, що, можливо, це лише в місті проводять ремонтні роботи, але новини сказали інше.

Я пам’ятаю день перед війною, пам’ятаю, як із подругою, яка зараз вже далеко від мене, йшли до школи та жартували, що як це може бути - війна у 21 столітті?

Ми чули плітки в яких росія збиралася почати війну проти України, але як? Як таке могло трапитись із нами? Чому? За що? Відповіді на ці запитання я досі не знайшла. Але вже тоді, 24 лютого я зрозуміла, що більше не зможу піти до школи, більше не побачу своїх однолітків, друзів. Війна утворила велике провалля в душі, яке тільки збільшується з часом. І ось я вже в 11 класі і більше ніколи не зможу бути дитиною.

Що я відчувала? Неймовірну тривогу й неспокій. Було важко уявити, як зміниться моє життя, життя моїх друзів, життя хлопців та чоловіків, що пішли на війну, життя тих мужніх жінок, матерів, дівчат, дружин, доньок, життя тих захисниць, що пішли разом із чоловіками…

Перед очима постійно була одна й та сама картина: військові кораблі, танки й масові скупчення патріотів, військові, поранені. Боязнь невідомого, непередбачуваного заповнювала мої думки. Я була посеред хвиль емоцій та невпевненості. Втрачалась віра в майбутнє...

Той день, коли війна стала реальністю в нашому місті, був для мене неперевершеним випробуванням. Бомбардування, вибухи, тривога – все це заполонило моє місто. Я відчула страх і безпорадність.

Для моєї родини цей день став поворотним моментом. Втратилися звичайність і рутинність нашого життя. Кожен день був наповнений нестабільністю та обмеженнями.

Життя моєї родини та всієї країни зазнало значних змін після початку повномасштабної війни. Війна неодмінно впливає на життя кожної людини – психологічно, економічно, соціально. Разом із загрозою втрати життя і здоров'я, нам довелося змінити плани, переглянути підходи до життя взагалі. Всі відчували тиск – відсутність звичного спокою, невпевненість у майбутньому, нестабільність економіки. Ми були змушені стати сильними, адаптуватися до нових умов.

Моє життя після початку війни було повністю перевернуте. Звичні розваги та захоплення опинилися на задньому плані. Замість того, щоб проводити вихідні з друзями або розважатися, я залишалась поруч із родиною, адже був страх, що це останній день. Я відчула, що на цьому моє дитинство закінчилось.

Зараз, коли війна ще триває, ми не знаємо, що нам ще доведеться пережити. Однак, головне, що поруч із нами залишаються рідні та близькі нам люди, які допомагають не втратити надію. Моя історія війни є лише піщинкою із загальної картини. У цих складних умовах я вчуся бути сильною, активною і допомагати тим, хто цього потребує. Я вірю, що коли-небудь ми зможемо забути про війну й побудувати світ, у якому пануватимуть мир і злагода.