Колись у моєму рідному місті Алчевську все було тихо та спокійно. Там я народилася й виросла, здобула професію машиніста крана та працевлаштувалася за фахом на металургійний завод. Там же вийшла заміж і виховувала двох синів.

Але у світлі надії та плани на майбутнє несподівано увірвалася війна... Вона наздогнала нас у червні 2014 року. В один прекрасний ранок перестали працювати всі банки, поштові відділення, у магазинах не було продуктів. У ту мить я не розуміла, що нас чекає, адже нехай мені і виплачували зарплату, купити я нічого не могла – неможливо зняти гроші з карти.

Було нелегко, адже дітям не поясниш, що відбувається на вулиці. Хвилювалася я і про бабусю – у неї діабет, а ліків в місті не знайти. Була надія, що все скоро налагодиться, проте змін так і не було.

Коли в нас не було ні світла, ні води, ні зв’язку, я віддала своїх дітей брату, який жив в іншому кінці міста – у нього ще була електрика. Прокинувшись вранці, щоб іти на роботу, я почула якийсь свист, але не особливо надала цьому значення, уже звикла до постійних шумів. Вийшовши на вулицю, дізналася, що бомбили околицю міста, саме там, де жив брат. Усе життя промайнуло в мене перед очима. Той час, поки я дізнавалася, як мої рідні, здався мені вічністю. Не описати словами щастя, коли з’ясувалося, що з ними все добре, брат вивів дітей у коридор і накрив собою.

Після цього випадку я зрозуміла, що треба щось робити, хоча їхати було страшно, та й завод почав потроху працювати, з’явилися продукти. Адже людям властиво звикати до всього. Нас більше не бомбили, здавалося, життя налагоджується.

Але у 2017 році завод забрали, зарплату платили раз у декілька місяців, і настільки маленьку, що її не вистачало навіть на їжу. Багато хто почав виїжджати на заробітки. Одного разу мені зателефонував знайомий і сказав, що в Маріуполі потрібні машиністи і з моїм досвідом мене точно візьмуть. Сумнівалася я недовго, для майбутнього дітей вирішила ризикнути. Приїхавши, працевлаштувалася зразу на хорошу роботу в хороший колектив, тому забрала дітей і переїхала сюди вже жити.

Маріуполь прийняв нас дуже доброзичливо, діти зразу пішли до школи, також вони в мене спортсмени і зараз грають за футбольну команду «Азовсталь». Було подивом, коли мені зателефонували з Фонду Ріната Ахметова і запросили отримати гуманітарну допомогу. Звичайно, дуже приємно.

Бомбили околицю міста, саме там, де був брат і мої діти

Як багато переселенців, спочатку ми думали, що все тимчасово, але за ці три роки місто стало для мене рідним, з’явилося багато близьких друзів, тут я відчуваю себе вдома. А дивлячись на дітей, розумію: щастя – знати, що вони в безпеці, що в них є майбутнє. За час конфлікту на Донбасі я стала цінувати кожну хвилину свого життя, ставити цілі й досягати їх, не боятися щось змінювати.