Сім’я Ольги та Сергія Татаринова виявилася в самому епіцентрі війни, в Слов’янську. Виїхавши звідти до Кривого Рогу, подружжя досі здригається від різких звуків і згадує, як виживали в Слов’янську буквально на підніжному кормі.

Ми сім’єю родом із маленького курортного містечка Слов’янська. Велику роль в ньому відіграють люди, які там живуть: добрі, порядні, навіть війна не змогла змінити їх. Ідеш по вулицях і назустріч тобі всі посміхаються. Таке не часто зустрічається!

Життя до війни було веселим. Можливо, це пов’язано з молодістю. Ми постійно кудись поспішали, рухалися, працювали. Наші батьки будували Донбас для нас, для країни, для майбутнього.

Перший день війни для мене – 13 квітня 2014 року. У той день я, як завжди, працювала в магазині, який знаходився навпроти районного відділення міліції. На власні очі бачила захоплення райвідділу, усе відбувалося дуже швидко та професійно. У місті починалося свавілля.

Мешканці задешево здавали в ломбарди золото, у кого які були коштовності, а багато хто виїжджав. Нічого не працювало, усе закрито, грошей немає. По телебаченню передавали, що всіх мирних жителів вивезли зі Слов’янська, але насправді це було не так.

Перебуваючи в Слов’янську, ми думали, як вижити і чим годувати сім’ю завтра. Нам пощастило, що наш гуртожиток не зруйнували, а ось у сусідній будинок влучив снаряд, і постраждали люди.

Дитині було чотири роки, вона мало що ще розуміла й навіть сердилася, що вибухи і звук винищувачів заважають дивитися йому мультики, а коли нічне небо освітлювали спалахи вибухів, він говорив: «Дивись, як красиво, йдемо дивитися салют».

Були такі ночі, коли лягали спати в коридорі, тому що це було найнадійніше місце, щоб сховатися від обстрілів. Вікно на кухні завішували товстою ковдрою.

Люди усвідомлювали, що якщо просидіти в погребі, то на городі, який годує тебе і твою сім’ю, саме собою нічого не виросте. Бувало, що чоловік під обстрілами їздив на риболовлю, ховався за корінням дерев, ловив рибу, і нам було що приготувати на вечерю. Зі свого городу збирали урожай і їздили в сусіднє містечко, де на той час ще працював ринок, щоб продати й заробити хоч якусь копійку, купити хліб. Іноді не бачили хліба три-чотири дні, його просто не привозили. Борошно, цукор, крупи зразу зникли з прилавків. Коли машина з продуктами під’їжджала з одного боку підірваного моста, люди бігли, по черзі переходили й купували товар.

У 2014 році грибів у лісі було дуже багато, цілі плантації всіяні. Але ми боялися йти туди, оскільки знаходили багато окопів, бліндажів, розтяжок, вибухівок. Не тільки люди страждають від наслідків війни, природа теж, від вибухів цілі плантації сосен перетворилися на друзки, знищені величезні ділянки лісу. Худобу небезпечно було випасати на луках – усе всіяне «Градом».

Через скільки років досі різкі звуки лякають і насторожують. Коли у дворі сусіди вибивають килим, чоловіка починає підкидати, і він біжить до вікна дивитися, що сталося.

Одного разу довелося відвезти сина до моїх батьків у селище Ямпіль. На той час ми ще сяк-так працювали, а дитячий садок закрили. Їхати потрібно було через блокпост, чоловіка пропустили, але на дорозі було повалено багато дерев і зверху кинули колючий дріт. Сказали, що якщо хочеш проїхати, бери і розбирай усе сам. Чоловік із дитиною на руках пробирався через бліндажі, розбираючи вручну завали.

У червні 2014 року ми поїхали в гості до моїх батьків. Пробувши там тиждень, якоїсь миті з чоловіком вирішили, що потрібно виїжджати. Повертатися до Слов’янська було страшно. Зібралися за півгодини. Пересувалися через підірваний міст по річці Сіверський Донець (опори підірвали, поставили порожні цистерни). Я з дитиною на руках, чоловік котив мотоцикл. Із собою змогли забрати тільки сумку зі спортивними костюмами і пакет із документами.

Доїхавши до сусіднього міста Сіверська, де працювала залізнична станція, залишили мотоцикл у друзів і на електричці дісталися Донецька. А звідти вже до Кривого Рогу, на батьківщину чоловіка.

У тому стані ми не розуміли, що це і є війна, і наскільки все страшно і небезпечно. Усвідомили це вже пізніше. Із жахом пригадую, коли по телевізору показали, як дитина з батьками, переходячи через той же підірваний міст, зірвалася на стрімкому уступі й загинула.

Приїхавши до Кривого Рогу, ми зрозуміли, що потрібно якось пристосовуватися. Пішли у виконком, стали на облік у лікарні та службі зайнятості. Ми не звикли сидіти на місці. У Кривому Розі я закінчила будівельний технікум, пройшла курси. ІнГЗК допомагав нам зразу, ще до того, як ми влаштувалися на підприємство. Чоловіка взяли на роботу за квотою як інваліда, мене поза квотою. Підприємство допомогло здійснити нашу давню мрію – по путівці ми побували у Ворохті, дуже захопилися Західною Україною.

Пережитий досвід ще раз показав, що жити потрібно сьогоднішнім і з дорогими тобі людьми. Цінувати те, що маєш. Не потрібно чекати, що буде через рік, два, три... Я дуже вдячна чоловікові за підтримку. Війна змусила нас із чоловіком розписатися, проживши в цивільному шлюбі сім років. Розпис був веселим, дорогою назад в автобусі ми танцювали від щастя. Прийшло розуміння, що це важливо для нас, хіба мало що може статися в наступну хвилину. Усе нажите, житло довелося залишити, матеріальне пішло на другий план, я навчилася не прив’язуватися до речей.