Я народився й виріс в Авдіївці, від 1993 року працював на Авдіївському коксохімічному заводі. Активні бойові дії в місті почалися в серпні 2014 року. Коли почув свист мін, зрозумів, що все змінилося. Здавалося, що снаряд пролітає зовсім поруч, прямо біля сусідського будинку, а насправді такий гучний звук доносився здалеку. Спочатку всі ховалися зразу при найменшому обстрілі на підлогу, у підвал, у найближчий під’їзд.

Не влучили у твій будинок – і добре, день задався

Страшно, коли все навколо вибухає, незрозуміло куди і навіщо летить. А ти нічого не можеш зробити. Залишаються тільки думки: за що це? Чому воюють одні, а переживати все це повинні мирні жителі? Причому ми?

Дуже страшно за родичів, коли ти на зміні на заводі, де навіть можна сховатися й перечекати, а зв’язку немає. І ти тільки можеш дивитися на місто, через яке летять снаряди. І думаєш: хоч би ніхто зі стріляючих випадково не влучив у місто. Із пережитого дуже запам’яталася маленька дівчинка, під час обстрілу в найближчому під’їзді вона запитувала тата, коли все це закінчиться.

З околиці міста, із дахів дев’ятиповерхівок було видно Донецький аеропорт. На вулицю виходили рідко – на роботу, за водою або продуктами. А коли виходили, одразу дивилися, куди сховатися.

Питну воду набирали в баклажки із криниць, а технічну воду з часом стали привозити на пожежних машинах завдяки АКХЗ (Авдіївський коксохімічний завод), потім придумали вдосконалити БелАЗ – приварили до нього цистерну.

Через жахи війни, коли часто хтось був поранений або вбитий, саме життя стало знецінюватися, а смерть і зовсім стала майже чимось буденним. Раніше боялися кожного звуку, а потім позвикали. Не влучили у твій будинок – і добре, день задався. Змінилися пріоритети й новини, на які чекаєш найбільше: відновлення подачі електрики, води, і головне – щоб закінчилася війна.

Дуже багато жителів міста роз’їхалося майже зразу, у багатоповерхівці світло було щонайбільше у двох квартирах. Пізніше дехто почав повертатися, коли закінчилися гроші або не знайшли роботу. Але коли бачили, що в Авдіївці все набагато гірше, їхали назад. Коли відновили приміське транспортне сполучення, можна було періодично їздити в Покровськ, де було спокійно. Коли ми іноді виїжджали туди на пів дня, це було, як відпустка...

Зрештою, коли все накопичилося і вже не було сил продовжувати так жити, у 2015 році зібрали речі й переїхали разом із батьками. А за тиждень нашої квартири більше не було – влучив снаряд.

Три роки ми жили в батьків дружини, а потім вирішили переїхати до Маріуполя. У мене тут живе сестра, і коли я до неї навідувався, вирішив зайти на «Азовсталь» дізнатися про вакансії. Так і залишився. Зараз є впевненість у завтрашньому дні, спокій і тиша.

Люди звикають до всього, але щастя для всіх однакове – добре, що прокинувся, попрацював, що жива сім’я, що дружина поруч і діти в порядку, що немає жахів війни.