Петрова Анастасія Віталіївна, 15 років, учениця 10-А класу спеціалізованої загальноосвітньої школи №316 з поглибленим вивченням української мови, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Задорожня Наталія Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Хто б міг подумати, що в наш час може таке трапитись. Вона прийшла ще у чотирнадцятому році, але не всі відчули її крижані лаписька.

Мені тоді було шість років, і я не могла повністю осягнути цього жаху. Я, як і всі мої однокласники, виготовляла листівки нашим воїнам, слухала уважно розповіді старших, що ділилися враженнями від тих подій, але це було поза межами мого особистого життя, страху та відчуття причетності до цієї страшної трагедії. Тільки тепер я зрозуміла слова: «Значення слова “свобода” повністю усвідомлюєш тоді, коли можеш її втратити».

Війна для мене вибухнула повідомленням від мого тата, про те що сьогодні у школу не йти, бо почалася війна. А потім…

Вулицями нашого селища посунули важкі колони ворожої техніки, і люди у чужій формі увійшли у наше рідне Шевченкове двадцять п’ятого лютого.

Моя сім’я - це сім’я вчителів, тому на плечі моїх батьків лягла відповідальність не тільки за мою долю і долю мого брата, а й за тих дітей, які ще вчора сиділи в їхніх класах.

Усвідомлення жаху трагедії приходило поступово. Ще працювало телебачення, був зв’язок із світом через інтернет-мережі, але звістки, що прилітали, були страшними.

Через деякий час ми втратили ці можливості, тому що у нас вимкнули світло. Життя було як у давні часи. І як тільки батьки нас не заспокоювали, я з братом розуміли, що відбуваються жахіття. Вісті про Бучу, Ірпінь, Чернігів, Харків та інші міста нашої Батьківщини долітали з шаленою швидкістю – огидний страх огортав нас. Гелікоптери «асвабадітєлєй» пролітали над нашими домівками так низько, що здавалося: ми бачимо обличчя пілотів. Танки, їдучи нашими вулицями, вишкірювалися дулами - і знову холодний, липкий страх. Вже боялися кожного руху та звуку.

Я так втомилася боятися, хотілося, щоб це все закінчилося!

Втрачався зв’язок з друзями, розліталися по світу близькі і рідні. Рятувалися від жахів війни хто як міг. Порятунку шукала і моя родина. Мені боляче було від усвідомлення того, що доведеться покинути рідний дім, бабусю й дідуся, яких я так люблю… Я бачила очі батьків і розуміла, що таки доведеться. Але я була впевнена ( і зараз не похитнулася у своїй вірі), що це тимчасово, що наша армія нас обов’язково врятує, і не віддасть жодного шматочка рідної землі ворогові.

Україна велика держава, і, на щастя, було де шукати прихисток від бомб і ракет. Наш вибір припав на Київ - серце нашої держави. Це був найщасливіший день у моєму житті, як тільки замайоріли Українські прапори - нашій радості не було меж. Після того як ми потрапили в безпечне місце, наша родина ще більше почала цінувати навіть найменші моменти життя.

Я була в столиці і до війни, але ніколи мені не спадало на думку, що доведеться тут навчатися, будувати стосунки із новими друзями, просто жити і щодня стежити за тим, що ж відбувається на моїй Шевченківщині, де залишилися мої рідні та друзі. Емоції, які переповнювали мене від звістки, що моя земля звільнена від окупантів, не можна передати словами.

Шкода, але ми тепер теж “діти війни”. Я люблю свою землю, знаю ціну свободи, пишаюсь тим, що моя родина завжди стояла на боці Правди і Свободи.

Мир – це найбільша цінність, рідна земля – найбільша святість. Я це твердо усвідомлюю.