Рухтіна Аріна, 15 років, учениця 9-А класу гімназії №153, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Поляковська Тетяна Яківна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна постукала у двері. Постукала ракетами, бомбами, сигналами повітряної тривоги. Спочатку було страшно так, що хотілося забитися під ковдру й хоч на годинку забутися. Для мене це було найважче - не спати довгий час через тривоги та переїзди, яких, на жаль, було дуже багато.

Найсильнішим ударом для моєї родини була тривала розлука. Тато залишився в Києві, а ми з мамою поїхали в пошуках безпеки за три тисячі кілометрів від рідної землі.

Поїхали до Португалії.

За ці місяці я подорослішала. Навчилася бути стриманою, співчутливою, не жалітися на своє становище та вірити, що скоро все мине. Чи забрала війна моє дитинство? Звичайно, забрала. Уже не повернути того часу, тих людей, що були колись , до 24 лютого.

Португалія… Нова сторінка в моєму житті. Саме війна створила цю історію. Нові люди, нові традиції. Цікаво дуже, але не тоді, коли в моїй країні почалася повномасштабна війна. Кожен день був відвертим відкриттям себе й своїх рідних. Виявляється, мої батьки - не «залізні » люди, вони так само , як і я, потребують турботи та опіки. Я прибрала своє ЕГО й навчилася цінувати все, що маю. Як виявилось, найдорожчими завжди були мої рідні. До цього сприймалася сім’я як належне. Сім’я міцна - то й чудово! Тоді я почала боятися, що міць ця може несподівано обірватися.

Ох, війна, що ж ти, жорстока, зробила? Понівечила людські душі, відібрала в когось рідних, у когось гарних знайомих. Коли ми бігтимемо зустрічати солдатів-переможців, які стали для нас такими близькими, матері будуть оплакувати своїх дітей, дружини — своїх чоловіків. Де межа жорстокості людей, які вирішили нас визволити? Замудрувались! Щоб правильні прийняти рішення, треба лише серця й голови! А зараз одне божевілля!!! Надумали справи зброєю вирішувати. Так для тих, хто не має серця й голови, на жаль, простіше…

Повернімося до Португалії. Тиша й спокій, нічого не нагадує про війну. О ні, нагадує. Я — «напів’я»: ніби в Португалії, а думками в Україні. Там війна, мій тато, якого я мріяла кожного дня обійняти. Я трималася, терпіла. Так мене навчили. Терпіння — це мистецтво сподіватися. І я сподівалася. Ось буде літо — і все минеться. Літо — це цікаві подорожі, це море, це сонце. Пів справи зроблено: я в іншій країні. Але нічого не змінюється. Прийшла осінь - пора відчутних змін. І знову пів справи зроблено: я повернулась у Київ до тата, повернулась на навчання. Але знову болить душа: війна триває.

Вражає наша мужність. Де є місце паніці, там зосередженість. Де є місце крикам і риданням, там лише неприховані стримані сльози. Ми стали черствими? Навпаки. Ми стали мудрішими, витривалішими. Хто сказав, що зло породжує зло? Породжує, але лише зло до нелюдів. Неймовірна сила народжувалася тут, серед українців. Мабуть, не так. Сила й міць завжди були, вони просто відродилися.Чи вистачить цієї сили, щоб наблизити мир? Звичайно, вистачить. На нашій стороні правда, а, отже, й сила!