Зоя Петрівна з сумом згадує довоєнне життя у своєму рідному селі, де було багато людей та всім вистачало роботи. Зараз її будинок побитий уламками, а сусідні двори поступово пустіють. Люди виїжджають у пошуках кращого життя.

Ми й не помічали, як чудово жили до війни. Було все тихо, спокійно, був медпункт, лікарня-стаціонар, тепер нічого немає. Все розбите. Працювали, було багато ферм, усім вистачало робочих місць. А тепер нічого немає, від нашого села Воздвиженка залишилася третина; хтось виїхав, хтось помер.

Про те, що почалася війна, ми дізналися з телевізора та радіо. Від нашої хати до шляхів бомбили, у хаті та сараї всі стіни поколоті. Добре ще, що не зиркнули. У кухні та коридорі всі комунікації пошкодили. Боялися ми, ховалися і під ліжками, і у підвалах. Зараз теж іноді стріляють, але далі, десь на Луганщині, чути постріли, вибухи. Набридло це все, і морально і фізично вже нестерпно.

Пам'ятаю, коли ми не мали світла, багато людей почали виїжджати хто куди, до родичів. Мало хто лишився – ті, хто старший був.

Нам добре допомагав «гуманітаркою» Фонд Ріната Ахметова, давали всім, хто тут мешкав, хоч і не прописаний. Давали всього: хліб, крупи, яйця, цукор, олію. Багато давали, пакунками. У нас троє людей у ​​сім'ї, ми по три пакети отримували. Нам надовго вистачало.

Мрію, щоби було тихо. Щоб нічого не боятися та жити нормально.