Прокопчук Катерина, 14 років, учениця 9-А класу Криворізького ліцею № 123 Криворізької міської ради

Вчителька - Решетнікова Марина Володимирівна

Спогади людського віку, без сумніву, строкаті: різноликі за характером та різнопланові за подіями. Але немає на світі безжальніших і палючіших, гнітючіших за війну. Це антилюдяне дійство, яке завжди хочеться, та не можеться забути. Воно як «чорна діра» Всесвіту нищить усе світле, добре, живе й обнадійливе. Лиш із плином часу ці страхітливі враження пам’яті тихнуть у вирі добротворчих подій, міліють ріки людських сліз та обростають добром їх береги.

Немає жодної української родини, яка б не мала таких спогадів! Не виключення і моя. Мій прапрадід був призваний до лав царської армії у роки Першої світової. І опинився аж у Забайкаллі, де служив на кордоні з Маньчжурією. Там випадково зустрів ще давніших своїх рідних – вигнанців Січі. У той час саме скинули царя, і солдати стали тікати додому. Одному Богу відомо, чого вони натерпілися, коли переходили тайгу, Урал та Поволжя, щоб повернутися в рідну сторону. Можливо, йому допомогли молитви рідних та їх віра…

Повернення принесло ще більші потрясіння! Прапрадід із братом воювали спершу в армії Махна, а потім – у більшовицькій. Після громадянської війни господарювали разом, були дуже дружні.

Але не довго тривала тиша мирного життя. Колесо війни знову розкрутилося, уже Гітлером. Воювали вже сини побратимів, мої прадіди. Та не судилося їм повернутися живими… Геройськи полягли у битві за Дніпро у самім Києві. Де могили, не відомо до цих пір. Залишилися малі сини їх, мої діди, без батьків. Пережили Другу світову, повоєнний голод, діток ростили, онуків діждалися. Це я про себе кажу…

Радіти б життю, землю доглядати, вишні леліяти б, життя любити б, на небо синє дивитися б, пташок голосних слухати б…

Так ні ж! Знову війна! І не такі вже й чужі прийшли до нас! Сусіди! Чого прийшли, самі не знають! Земля наша їм муляє, заздрять, мабуть… Вона ж у нас родюча, гарна, як писанка, багата, як рай!

Е, ні! Рідні мої не корилися ворогам, і ми не будемо! Така наша доля, видно, лихо нас стереже, Бог випробовує на міць. А ми були і будемо! Рід наш стійкий і непохитний, міцний і незнищенний, бо ми на священній і рідній землі своїх пращурів!

Дядько мій воює в лавах ЗСУ, мама, я та бабуся молимо Господа за нього, як і за всіх янголів-охоронців, наших захисників. Будьте сильні духом і тілом, вірте в нашу любов! Пам’ятайте: родинне тепло ніколи не згасне, воно яскравіше і тепліше гріє наші серця добрими згадками, пломеніє у душах наших.

А в могутньому Всесвіті пишеться кров’ю нова сторінка української родинної історії.