Павленко Олексій, 16 років, ЗЗСО I – III ст. № 13

Війна… На мою думку, одне це слово навіює жах. А якщо поглибитись в його зміст ґрунтовніше, то жодна людина в світі не залишиться байдужою. Особливо та людина, яка волею долі опинилася безпосереднім свідком цієї біди.

На жаль, так сталося і в моєму житті. Але, дякувати Богові, наше місто не зазнало лиха, що тоді панувало у сусідів і досі тліє.

Коли для мене почалась війна? По-перше, як для всіх нас, в далекому 2014 році. Мені тоді було дев’ять. Спочатку я не усвідомлював усього масштабу цього жахіття, але дуже швидко стало лячно. Саме тоді, коли чув гуркіт гармат чи автоматної черги; тоді, коли на власні очі бачив, як повз наших вікон літали кулі; тоді, коли зник зв'язок, і ми не могли зателефонувати бабусі та родичам, які мешкають в іншому районі міста.

Несвідомість… Так, мені – тоді дитині молодшого шкільного віку – було дуже страшно, але в той же час я вірив, що батьки зможуть захистити.

По-друге, був момент, коли я навіть зрадів. Мій хрещений батько, який з родиною мешкав у Донецьку і служив у поліції, був змушений переїхати. І я дуже чітко пам’ятаю свої думки та гарний настрій, коли про це дізнався. Нарешті будемо спілкуватися частіше! Вже потім я почув їхні розповіді про те, як у Київському районі міста Донецька, де вони жили, відбувалися справжні бойові дії.

Як вони ховались у ванній кімнаті, бо там було безпечніше, тому що без вікон, чи бігли у двірний отвір, адже будинок хитало від вибухів; як не мали можливості купити продукти першої необхідності та харчування; як хрещений хвилювався через стан здоров’я своєї доньки, яка не спала ночами і постійно плакала, лякаючись вибухів.

А потім в їхній будинок втрапила бомба, пряме влучання. На щастя, не до них в квартиру.

Більше сумнівів і вагань не залишилось. Швидко, без речей, тільки з документами стрибнули у свою машину і вирушили у Костянтинівку. Як виявилося, в зовсім нове життя. Адже ніхто тоді навіть думки не допускав, що окупація затягнеться на стільки років.

А по-третє, хочу сказати, що для мене самого стало відкриттям чітке усвідомлення того, коли для мене почалась війна. Саме працюючи над цим есе, я ще раз згадав ті роки та події. І яскраво спливли спогади, мій жах і давні міркування.

Я знову побачив, як моя вагітна сестричкою на той час матуся, вже на сьомому чи восьмому місяці, збирає документи і речі про всяк випадок.

Така собі «тривожна валіза». Вона намагалася опанувати себе, але деякі її розмови з батьком, я все-таки почув. Ось саме тоді і для мене почалась війна.

Я вважаю себе вже дорослою людиною, чоловіком. Зараз навіть смішно про це згадувати, адже, повторююсь, мені було дев’ять років.

А в матусиному животі знаходилося нове життя, яке ось-ось повинно було з’явитися на цей світ. Світ, де йде війна.

Саме тоді мене охопив великий страх, і я повною мірою усвідомив, що означають вислови  «мирне небо» і «щасливий сміх дитини». Я не міг уявити, що моя сестричка народиться під час війни, під вибухи і стрілянину.

Звісно, що цілеспрямовано я не слідкував за новинами, але батьки це постійно робили, і я чув та бачив, що відбувалося в 15–30 км від нашого міста.

Я розумів, що гинуть люди, і військові, і цивільні, і дорослі, і малі.

Тому я дуже нервував з цього приводу. Ще й поруч такий контраст: вагітна матуся, нове життя, з одного боку, а з іншого – війна з усіма наслідками, що випливають з цього жаху.

Оленка народилася у серпні 2014 року. І знову контраст. У родині радість, а в країні Іловайський котел.

Матуся була в пологовому будинку, тато з нею, я у бабусі. Пам’ятаю, що на тлі того жахіття, тих новин, що лунали з телевізора, я дуже боявся тої відстані, яка утворилася між нами. Боявся, що перекриють шляхи, що в наше місто повернуться бойові дії, що невідомо коли побачу своїх батьків і новонароджену сестричку.

Отже, хочу від себе додати, що всі діти, які, як і я, подорослішали під час цієї війни, мають велике і щире бажання, головну мрію – щоб якомога швидше на нашій землі запанував мир. Я в цьому впевнений! Мій дідусь зі Львова, бабуся з Вінниці, хрещений з Донецька.

Але ми всі, збираючись разом протягом цих років, завжди висловлюємо одну спільну думку – війна повинна закінчитися. Негайно! Кожен з нас, українців, має зробити для себе певні висновки. Треба прагнути миру! І мені дуже не хочеться, щоб моя маленька сестричка міркувала над тим, коли ж для неї настав той самий перший день війни!