Ми із Нікопольського району, виїхали у місто Покров разом із донькою. У нас були обстріли, було небезпечно.

Першою емоцією від початку війни був ступор. Це складно пояснити. Перші днів п'ятнадцять не могли цього усвідомити, а потім потихеньку почали приходити до тями. Новини читали постійно. Побачили, що від Києва відступила російська армія, то стало вже легше: з'явилася надія, що все буде добре.

Дуже багато чого мене шокувало. Щонайперше те, що вбивали людей. Маріуполь дуже шокував, особливо, коли на драмтеатр скинули бомбу, і люди загинули. Те, що людей в окупації вбивали із зав'язаними руками і очима.

А найбільший шок – це те, як у Маріуполі обстрілювали мирних людей, скільки там було загиблих. Страшних подій було дуже багато.

На початку війни потрібні були знеболювальні, їх на той момент не було. Але дуже скоро все налагодилось. Із продуктами не було проблем. Все було більш-менш нормально.

Нашу громаду обстрілюють з Енергодара. Особливо інтенсивні обстріли були взимку. Тепер - рідше. Довелося виїхати у Покров - це близько від нашого села, 20 кілометрів. Було гучно і страшно, по нас стріляли з артилерії. Ми забрали з собою наших собак.

До війни я не працювала. Я медсестра, потрапила під скорочення, тепер теж без роботи. А чоловік працює.

Люди наші дуже згуртувалися. У нас працює волонтерський центр. Ті, хто залишився у селі, варять каші, одне одному допомагають. Радує, що є взаємодопомога. Якщо потрібно поділитися, є щось зайве, я віддаю тим, хто цього потребує.

Мені допомагає відволікатися родина, тварини, а також те, що маю змогу працювати на землі. У селі ми садимо городи. 

Вже навіть і не віриться, що ми колись не будемо чути звуки сирен. Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. У майбутньому сподіваюсь, що буду спокійно працювати. Хочу відкрити свою справу, відбудовувати нашу країну. Впевнена, буде ще краще, ніж до війни. З України їхати не збираюсь.