Мені 74 роки. Я з міста Краматорськ, тут і проживаю. 24 лютого почали бомбити аеропорт, я дуже злякалася. Потім прилетіло поруч з домом, біля магазину Сільпо. Не було вдома ні світла, ні газу.  З 24 лютого по 8 квітня я була в місті. Під постійними обстрілами сиділа у підвалі.

В мене був стрес такий, що я не могла їсти, пити. Блювота, головокружіння. Руки і ноги тряслися. Не могла вийти з дому навіть щоб у магазин піти - ноги підкашувалися.

Я замовила перевізника і приїхала у Дніпро, тому що в мене тут були знайомі, які раніше приїхали з мого під’їзду. Ще подруга моя тут - вона також переїхала, то я, щоб одній не бути, приїхала саме сюди. Кота з собою забрала, бо він також був сильно наляканий.

Я кожного дня питаю сама у себе, коли це все закінчиться. І що може бути - навіть придумати не можу. І за що це все? В страшному сні такого не приснилося б: і 2014, і 2022 рік. Дуже важко, дуже важко.

Дуже надіюсь що все це закінчиться. Тільки багато хлопців наших полягло – жалко хлопців. Коли читаю, що знайомі гинуть, плачу. За що це все, що ми зробили, щоб з нами так поступати?