Мені 74 роки. Я з чоловіком, донькою, зятем та онукою жила в Маріуполі. До пенсії працювала на заводі імені Ілліча. Донька – викладачка історії України, чоловік і зять працювали на Азовсталі. Онучка – студентка.

Коли почалася війна, ми залишилися без води і світла. По воду ходили до криниці. Було холодно – ми спали у верхньому одязі й теплому взутті. Не було ліків. Я просила таблетки у сусідів. Ми допомагали одне одному. Чоловік, зять і сусідський хлопчик разом зносили дрова, щоб розпалити вогнище і приготувати їжу.

Дев’ятого березня колега моєї доньки народжувала під обстрілами. Моя подруга загинула. Одному хлопцеві відірвало ногу. Він помер, бо нікому було надати допомогу. Наша сусідка не встигла спуститися в підвал – згоріла в будинку.

Донька виїхала першою. Спочатку – в Приморське, а потім дісталася до племінника в Одесу. Вона взяла з собою дві сім’ї: бабусю з онукою і маму з дочкою. Одна родина виїхала в Польщу, інша – в Німеччину. На блокпостах російські військові змушували зятя роздягатися, перевіряли, а ще вмовляли йти воювати за росію. Ми з чоловіком живемо у Великій Михайлівці Одеської області. Забрали з собою кота.

Я вдячна Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу. Приємно, що нас не забули. Також вдячна Ігорю, який нас вивіз із Маріуполя. Велике спасибі людям, які дали нам продукти у Василівці, і тим, які зустріли нас у Запоріжжі. У Приморському нас прийняли, як рідних, надали житло. У Великій Михайлівці місцеві жителі дуже допомагають.