Мені 51 рік. Війна застала мне в місті Оріхові. Неочікувано все це сталося. Це було шоком. Не вірилося до останнього, що таке може бути в наш час, поки не почали бомбити і не полетіли снаряди.

На початку війни, напевно, у всіх була паніка. Їжі, в принципі, вистачало. Світла й води не було, але мали запаси. Їздили в Запоріжжя по ліки, по їжу. А потім стали завозити гуманітарну допомогу.

Шокувало, що в наш час можна таке коїти з людьми, бомбити. Оріхова вже немає зовсім – рідного міста, в якому народилися. І ось так залишитися без нічого – це вражає. Батьківської хати нема, у доньки квартира була, і теж нічого не залишилося.

Ми там перебували по червень. А потім уже було нестерпно жити в підвалі, страшно було дуже за дітей, за онучку,  ми виїхали в Запоріжжя. Потім ще їздили деякі речі забирати, які ще вціліли. А зараз уже навіть сенсу немає їхати, та й небезпечно. Усі ці речі не вартують життя. Якось будемо далі жити і на роботу ходити. Життя триває.

Мені здається, це все надовго. Хто з ким буде домовлятися – невідомо. Стільки людей гине! Шкода воїнів наших. Коли та війна закінчиться – не знаю. Будемо надіятися, що скоро. Хоча б перестали стріляти, а потім домовлялися далі.