Я з Волноваського району, мені 54 роки. У нас із ночі почалися вибухи. Ми ж майже на кордоні з «ДНР» жили, тому звикли до такого ще з 2014-го. А тут воно голосно занадто було, і наче ближче та ближче з самої ночі. Десь о четвертій ранку прокинулися, менший син зателефонував із Одеси і сказав: «Почалася війна».

Дуже активні бойові дії були. Тоді відбувався наступ. Ми майже через добу вже переїхали трішечки далі в населений пункт до родичів. А через декілька днів звідти ще далі поїхали, бо все це ставало ще ближчим.

Найскладнішим був перший місяць, коли виїхали невідомо куди й наскільки. Взагалі лякала невідомість. Ще й не було зв’язку зі своїм населеним пунктом. Хоча майже всіх рідних ми забрали звідти, але хотілося знати, що там відбувається, а інформації майже не було. 

Коли ми приїхали до знайомих своїх сватів, зворушило, як нас зустріли. Вони трішечки раніше виїхали і допомогли нам у перший місяць влаштуватися. У нас не було нічого: ні ковдри, ні подушки. І з усім нам допомогли. А потім у місті під Дніпром волонтери дуже нас підтримали на початку. Давали ковдру і постільну білизну.

Шокує неможливість повернутися до свого будинку, потрапити на кладовище до своїх батьків. Рідних людей розкидало в різні боки, і шокувала неможливість із ними зустрітися.

Коли ми їхали, то зустрічали подібні машини, навіть із нашого населеного пункту. Всі були з білими тканинками, які чіпляли на авто, показуючи, що ми - мирне населення. Виїжджали, коли трішки затихло, не було звуків вибухів. На свій страх і ризик вибиралися. Дякуючи Богу, не потрапили під обстріл. Зраділи, коли з’явився телефонний зв'язок, тому що на нашій території тоді його не було взагалі. Ми навіть не могли спілкуватися зі своїми родичами. 

Залишилися втрьох: я, чоловік і свекруха. Менший син в Одесі, старший пішов до лав ЗСУ. Сестра чоловіка за кордоном. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше і нашою перемогою. Будемо чекати перемоги тут. 

Дуже хочеться повернутися у свою домівку – туди, де до цього часу жили. Але це дуже близько до Донецька, тому поки наші воїни не переможуть і не відкинуть подалі ворогів – цього не відбудеться. 

Мріємо лише про одне: про мир та спокій.