Колишній завуч школи в Харцизьку вже обжився в Конотопі, але щодня мріє про мир на малій батьківщині. Одного разу, коли телефонував у рідну школу, педагоги й діти ховалися від обстрілу, а в будинок батьків влучив снаряд. Щоб утекти від війни, завзятий домосід змушений був залишити рідне місто.

Війна круто змінила моє життя. Я тоді працював завучем у школі. Пам’ятаю першу декаду червня 2014 року. Я повернувся з роботи й почув досить-таки сильний вибух, що сколихнув увесь наш мікрорайон. Гули машини, тряслися вікна. Дружина теж це почула, і від страху ледь погано не стало. Цілий місяць гули чи то літаки, чи то безпілотники, і було очікування, що зараз будь-якої миті в тебе вистрілять.

А в липні 2014 року один зі снарядів і його осколки влучили у квартиру моїх батьків. Після цього старший брат вивіз їх звідти буквально за три дні.

Коли ж підірвали міст у декількох кілометрах від нас, це стало першим відчутним близьким явищем. Після вибуху ми постаралися виїхати протягом тижня. І перші обстріли ми вже не застали. Хоча, звичайно, завжди були на зв’язку з рідними.

Під час активних бойових дій мені один раз вдалося додзвонитися до школи. Люди в ту мить сиділи в бомбосховищі, а над ними літали снаряди. Говорили з ними: «Як ви там? Тримаєтеся? Тримайтеся! Чи все в порядку, нікого не вбило?»

Я домосід, і переселення було для мене серйозним шоком. Довелося виїхати з батьківщини, шукати більш мирне існування.

Спочатку ми переїхали до Бердянська, на море відпочити. Хоча вже знали, що, швидше за все, не повернемося. Спроба закріпитися в Бердянську була безуспішною. Туди приїхало дуже багато людей, і знайти роботу було складно. Довелося їхати далі. Ми вирішили перебратися ближче до родичів, які жили в Чернігівській області, але потрапили в Конотоп. У той час нам з мамою потрібно було закріпитися у великому місті, тому що ми діабетики, і нам потрібно отримувати інсулін.

Спочатку, коли не було роботи, отримували допомогу від держави приблизно тисячу гривень у 2015 році. Це було складно. Зараз у мене, на мій погляд, гідна зарплата. Я повернувся до тих умов, які були до війни, майже. Екологія тут краща, ніж у мене на батьківщині.

Зараз я вже влився в існуючий робочий колектив. Тут я прижився, у мене є робоче місце. Імовірно, протягом декількох років тут буде житло. У цілковитій безпеці я себе не відчуваю, але це загальна тривожність, не більше того. Я все одно про мир мрію. Нехай я туди не повернуся, але щоб там було все в порядку з моїми рідними. І тут щоб було все в порядку.