Василь пережив обстріл свого кварталу, бачив смерть на власні очі, проте мріє, що на його батьківщині нарешті запанує злагода. Незважаючи на поважний вік, чоловік хоче мати якомога більше часу, щоб покращити не лише своє життя, а й життя всіх українців.

Я на власні очі бачив обстріл нашого кварталу в Луганську, який стався у травні. Ми сиділи поряд із Сіті-маркетом, наді мною пролетіли невеличкі літачки, і через секунду я почув вибухи. А дружина подзвонила і сказала, що у наш будинок попав снаряд.

Під час війни я бачив вбитого чоловіка, який закрив тілом свою дитину, і плачучу дитину на руках перехожих. Але стерти з пам’яті нічого не хочу. Я не можу так просто запрограмувати, але те, що запам’яталось, воно там залишиться.

Скажу лише, що це кардинально змінило моє життя. Я змушений був виїхати з Луганська спочатку на батьківщину, до батька, у Сумську область. А потім, не маючи квартири у селі, комунікації з друзями у Києві, змушений був переїхати ближче до них. Але все ще хочу повернутися назад.

Я хочу, щоб в Україні колись наступила демократія. Щоб український народ був сильний, консолідований навколо Декларації прав людини. Війна не змінила мого ставлення до життя, тільки хотілося би часу, щоб життя покращити, і не тільки собі, але й решті людей.

Зміцнилася моя думка, що люди мають бути організовані, повинна бути загальна мета.