Перші обстріли Горлівки люди прийняли за салют. Коли ж побачили, що навколо палахкотять будинки, стало по-справжньому страшно. Наталія сім років живе далеко від рідного дому, у якому провела дитинство й більшу частину свідомого життя. Вона вже не вірить, що зможе повернутися на малу батьківщину, яка нагадує кадри з фільму про Апокаліпсис.
Під час першого обстрілу ми були у квартирі. Спочатку вирішили, що салют. А потім, коли зрозуміли, що поруч вибухи, горять будинки, стало дуже страшно. Спочатку ми ховалися в підвалі недобудованої церкви. Хто міг ходити, приходив в укриття.
Хто вірує, хто не вірує – усі молилися, бо ні на кого надії не було. А таким, як моя мама, у якої руки-ноги хворі, доводилося бути у квартирі.
Коли почало долітати в центр міста, вирішили, що будемо виїжджати, але ні таксі вже не було, ні машин. Хто міг виїхати – виїхали. А хто залишився, боявся перетинати блокпости. Але, слава Богу, дісталися, перетнули багато блокпостів.
Спочатку ми приїхали у Святогірськ. Нам пощастило, що там жили мої куми та зробили щось на кшталт готелю. Там поселили всіх: і горлівчан, і інших, дай Бог їм здоров’я. Один на одному жили. У той час єдиним годувальником була мама, тому що ні я, ні син нічого не отримували. Пенсії почали отримувати через три-чотири місяці. А як жити весь цей час?
Спасибі, місцева влада організувала допомогу для біженців у школі. Крупи, овочі давали. Допомагав Фонд Ріната Ахметова. Раз на місяць ми отримували пакет на сім’ю: крупу, сіль, олію соняшникову, консерви. Була зима – пропонували навіть речі зимові, у кого зовсім не було.
Ми теж виїхали в одних літніх речах, сподівалися, що все це ненадовго. Як похолоднішало, довелося їхати за одягом. Приїхала додому, а там ще більше руйнувань. У місті раніше було 350 тисяч населення, воно стало мертвим, сірим. Ніби й не додому приїхав, а у фантастичний фільм про Чорнобиль. Місто спорожніло, людей не було. Машини вивезли, транспорту немає. Приїжджаєш, як у місто мертвих.
У Святогірську ми прожили чотири роки, а потім переїхали сюди [Суми], де в нас були далекі родичі. Вони запропонували дати притулок на деякий час 80-річній мамі, а ми із сином орендували квартиру. Він пішов на роботу – і стало легше.
Але ось говорити про повернення складно. Я багато разів сама собі задавала це питання. По-перше, там усе зруйновано, не працює жодне підприємство. Не знаю, на що там люди живуть і як виживають. По-друге, уже не відчуваю себе там, як вдома.
Я з дитинства прожила в Горлівці, нікуди надовго не виїжджала. Але повернутися в місце, коли не відчуваєш, що це твій дім, це ж страшно.
Час минув, уже більш спокійно, але фільми про війну дивитися неможливо. Коли в місті салют, переслідують спогади, і стає дуже страшно, починаються нервові зриви. Намагаюся бути врівноваженою, спокійною, але забути цього не можна.
У мене дід воював, я навіть сюди привезла його медалі. Раніше писали один одному листівки «З днем Радянської Армії», «Жовтневої революції», «9 Травня». Дід писав про мирне небо, але ми не усвідомлювали. Коли ж ми все це пережили, зрозуміли, що означають слова «щоб не було війни».