У 2013 році Наталія з чоловіком вклали всі заощадження у квартиру для дітей, але через рік довелося все кинути і в одних капцях і шортах виїхати. Тоді подружжя сподівалося, що в рідній Горлівці все швидко стихне. Коли ж зрозуміли, що ситуація загострюється, поїхали до рідні в Конотоп, де почали життя з двома каструлями й без грандіозних планів.   

Із самого початку ми не могли подумати, що все буде так серйозно. А коли в місто зайшли танки, чоловік зателефонував і сказав, щоб я терміново забрала старшого сина, який у той день був у волейбольній секції. Тоді в мене з’явився страх, що станеться щось страшне або вже відбулося. Не тямлячи себе, кинулась бігти за дитям.

А коли почали бомбити місто, з’явилася така метушня й жах... Навіть зараз згадується, ніби це було вчора.

Ми думали, що все швидко закінчиться, як у Слов’янську, за два тижні. Вирішили поїхати на море, думали, що пересидимо й повернемося додому. Взяли шльопанці, шорти й поїхали. Пробули три тижні в Бердянську, а воно не закінчується. Тоді поїхали до родичів у Конотоп. І відтоді ми тут.

У 2013 році ми купили квартиру дітям, вклали туди всі гроші й виїхали взагалі без копійки, як то кажуть. Але виявилося, що для побуту мало потрібно в цьому житті, вистачає однієї сковорідки та двох каструль. Людина настільки звикає до мінімалізму, що багато й не треба.

Добре, що родичі нас не залишили, прекрасно прийняли й були нам раді.

Завдяки підтримці сім’ї я знаю, що багато чого можу, що ми можемо подолати дуже багато разом. У мене є підтримка чоловіка, у нього – моя.

Зараз відчуваю себе в безпеці, адже містечко невелике, тут спокійно. Але відтоді я живу одним днем, не заглядаю далеко в майбутнє. Хочу, щоб діти вивчилися, закінчили інститути. Хочу жити у своїй квартирі, а не поневірятися. Хочеться стабільності та впевненості в завтрашньому дні.