Родина Олени повсякчас ховалася від ворожих обстрілів у підвалі. Ці спогади вони воліють якнайшвидше забути. Втім, виходить у них це не дуже успішно. 

О 4:15 ранку 24 лютого пролунав дзвінок від сестри. Ми спали, але крізь сон чули, що літають винищувачі, бо біля нас - військова частина, і нам не було від цього дивно. Сестра дзвонила з Одеської області: «Війна почалася, у нас вибухи. У вас тихо?»

Ми відразу включили новини, але тихенько, щоб не запанікували діти, які спокійно спали. Дізнавшись з медіа, що почалося вторгнення рашистів, ми збудили дітей, приготували все необхідне в сумку, і попрямували в укриття. Там і провели час до ранку. Було складно розповісти дітям, що потрібно робити, щоб вони не панікували, коли чують вибухи.

В нашому місті не велися бойові дії: було чутно лише авіацію і вибухи. Але все одно було складно опанувати себе і налаштуватися на позитив.

У нас виникли непорозуміння з майже усіма родичами. Було дуже складно щось пояснити.

Втім, ми один одного підтримували. Наприклад, місцеві підприємці підтримували жителів нашого міста продуктами (курятиною) у той час, коли вже не працювали магазини взагалі. 

Я працювала в школі, а зараз з роботою дуже підвішена ситуація – не знаю, чи збережеться в мене моє робоче місце.

Щоразу, коли я спускаюся у наш підвал, де ми зберігаємо закрутки, згадую, як ми тут укривалися від війни. Згадую той дух страху і нерозуміння всього того, що відбувалося.